Коротко:
- Василь Симоненко офіційно вступив до КПРС у 1960 році і був кандидатом з 1959-го.
- Він працював завідувачем відділу пропаганди в черкаській газеті й щиро вірив у хрущовську «відлигу».
- Колеги називали його комуністом-романтиком і утопістом, а не догматиком.
- Його поезія і участь у пошуках масових поховань у Биківні прямо суперечили партійній лінії.
- Цензура переписувала рядки його віршів, зокрема прибирала критику системи.
- Сьогодні його ім’я — символ шістдесятництва, а не партійної лояльності.
Питання «чи був Василь Симоненко комуністом» виникає регулярно. І відповідь не вміщається в одне слово «так» чи «ні». Формально — так. Він був членом КПРС. Але якщо дивитися глибше, на його тексти, вчинки і те, як система до нього ставилася, картина стає значно складнішою.
Симоненко жив у час, коли партійний квиток відкривав двері, а без нього багато хто просто не міг працювати в редакції. Він увійшов у партію молодим, після ХХ з’їзду, коли здавалося, що можна нарешті говорити правду. І дуже швидко побачив, що «відлига» — це тимчасова потепління, а не зміна клімату.
У практиці я помічав, як люди досі плутають його з Петром Симоненком — лідером сучасної компартії. Це різні люди й різні епохи. Василь Андрійович — поет з Біївців, який прожив лише 28 років і встиг стати голосом покоління.
Короткий шлях від Біївців до Черкас
Василь Андрійович Симоненко народився 8 січня 1935 року в селі Біївці на Полтавщині. Батька майже не знав, ріс з матір’ю Ганною Федорівною і дідом. Після школи з золотою медаллю вступив на факультет журналістики Київського університету. Закінчив у 1957-му і поїхав у Черкаси.
Працював у «Черкаській правді», потім у «Молоді Черкащини». Там його призначили завідувачем відділу пропаганди й агітації. Для керівництва це було зручно: молодий журналіст умів писати і статті, і вірші «до дати». Сам він у щоденнику скаржився, що гроші роблять його рабом газети.
У травні 1959 року став кандидатом у члени КПРС. Повністю прийняли 29 липня 1960-го. Рішення партійного зібрання було одностайним. Документи збереглися в держархіві Черкаської області. Це факт, який підтверджується архівними матеріалами.
Чому він вступив до партії
Після смерті Сталіна і доповіді Хрущова на ХХ з’їзді багато хто з молодих інтелігентів повірив, що система може змінитися зсередини. Симоненко був одним із них. Колега Микола Сніжко пізніше згадував: «Піонером, комсомольцем, комуністом був, я б сказав, комуністом-романтиком, комуністом “самих чесних правил”, а тому — комуністом-утопістом».
Друг Микола Сом теж не приховував: Симоненко був у партії і навіть пишався, що секретар ЦК потиснув йому руку. Для людини з села, яка виросла в повоєнній бідності, партійний квиток виглядав як можливість впливати на життя.
Але вже в роботі пропагандистом він відчував дискомфорт. Писав матеріали, які вимагала редакція, і одночасно — вірші, які туди не проходили. Один колега згадував, як Симоненко приніс стос аркушів і просив викинути все «буржуазно-націоналістичне», бо сам не міг.
Поезія, яку цензура переписувала
За життя вийшла лише одна збірка — «Тиша і грім» (1962). Багато текстів ходили в самвидаві. Радянська цензура не просто викреслювала рядки — вона їх переробляла.
Найвідоміший приклад — вірш, який в офіційній версії звучав: «Любове грізна! Світла моя муко! Комуністична радосте моя!» В авторському варіанті було зовсім інше: «Любове світла! Чорна моя муко! І радосте безрадісна моя!». Це не дрібниця. Це зміна сенсу.
У віршах він писав про «відгодованих і сірих» бюрократів, про «недорікуватих демагогів і брехунів». У щоденнику прямо казав, що винен не просто окремі люди — винен сам радянський лад. Такі думки в 1962–1963 роках уже вважалися небезпечними.
За спостереженнями тих, хто читав його «Окрайці думок», Симоненко швидко розчарувався. Він бачив, як партія перетворює марксизм на нову релігію і душить будь-яку живу думку.
Биківня і меморандум, який коштував дорого
У 1960 році в Києві виник Клуб творчої молоді. Симоненко, хоч і жив у Черкасах, став його активним учасником разом з Аллою Горською, Ліною Костенко, Іваном Драчем, Євгеном Сверстюком.
Саме через клуб він потрапив до Биківнянського лісу. Там шукали місця масових поховань жертв сталінських репресій. Знайшли черепи з дірками в потилицях. Симоненко разом з іншими склав меморандум до Київської міської ради з вимогою зробити ці місця національними меморіалами.
Це був відкритий виклик. Система такого не пробачала. За поетом встановили нагляд. Влітку 1962-го його затримали на черкаському вокзалі, жорстоко побили. Друзі кажуть, що побиття могло прискорити розвиток хвороби, від якої він помер у грудні 1963-го.
Що говорять архівні документи і спогади
Архівні матеріали чітко фіксують: кандидат з травня 1959-го, член з липня-серпня 1960-го. Некролог у «Робітничій газеті» теж згадував партійність. Водночас у деяких радянських довідниках його партійність намагалися приглушити, коли творчість уже не вписувалася в канон.
Євген Сверстюк писав, що Симоненко належав до тих людей, чиї біографії треба вивчати як частину історії України. Василь Стус називав його «найбільшим шістдесятником із шістдесятників». Олесь Гончар — «витязем молодої української поезії».
У практиці я бачив, як у шкільних підручниках досі іноді подають спрощену версію: або «чистий патріот», або «партійний поет». Правда посередині. Він був людиною свого часу, яка спробувала грати за правилами системи і дуже швидко зрозуміла, що правила брехливі.
Чому це важливо сьогодні
Симоненко не дожив до повноцінного дисидентського руху 1965–1972 років. Але його тексти і вчинки стали одним із перших сигналів. Самвидав його віршів ходив по руках ще довго після смерті. У 1965-му на Заході вийшла збірка «Берег чекань». В Україні повноцінне повернення імені сталося лише після незалежності.
Його поезія не про партійні гасла. Вона про гідність людини, про матір, про землю, про те, що «народ мій є і завжди буде». Саме ці рядки сьогодні звучать актуальніше, ніж будь-які партійні рішення 1960 року.
Якщо коротко підсумувати: так, Василь Симоненко був членом КПРС. Але комуністом у сенсі сліпого виконавця партійної волі — ніколи. Він був романтиком, який повірив у можливість змін, і дуже швидко став її критиком. Система це відчула і відповіла побиттям, наглядом і замовчуванням.
Читати його варто не через призму партквитка, а через тексти. Там усе написано чесніше, ніж у будь-яких анкетах. І якщо після цього хтось досі називає його просто «комуністом», значить, не читав ні віршів, ні щоденників.
Найкраще, що можна зробити — відкрити «Тиша і грім» або «Окрайці думок» і почути голос людини, яка в 28 років уже знала ціну правди.
