Українська журналістка, яка їздила туди, куди боялися їхати інші — на окуповані території, у прифронтові міста, у зону, де за одне неправильне слово можна було втратити свободу. Вікторія Рощина двічі потрапляла в російський полон і не повернулася з нього живою. Її історія — це не лише трагедія однієї родини, а й свідчення того, що коштує правда під час війни.
Рощина народилася 6 жовтня 1996 року і пройшла шлях від початківки, яка писала про кримінал і суди, до воєнної кореспондентки, чиї репортажі з Мар’їполя та окупованих територій цитували провідні світові медіа. У серпні 2023 року вона зникла під час чергового відрядження на окуповані території Запорізької області — і лише через рік стало відомо, що жінку вбили в полоні, попередньо піддавши катуванням.
Тіло журналістки повернули в Україну лише в лютому 2025 року, і воно мало численні сліди насильства. Розслідування обставин її смерті триває, а міжнародні організації визнають Рощину символом жорстокості, з якою Росія ставиться до українських цивільних і журналістів у неволі.
Шлях у професію: від кримінальної хроніки до фронтових репортажів
У журналістику Вікторія прийшла ще підлітком — за власними словами, вона працювала в цій сфері з 16 років, спеціалізуючись на темах криміналу, правозахисної діяльності та судової системи. З часом вона співпрацювала з «Українським радіо», «UA:Першим», «Крим.Реалії», «Цензор.НЕТ», а також публікувалася на hromadske та в «Українській правді». Фрілансерство дозволяло їй їздити туди, куди штатних кореспондентів великих редакцій відряджали рідше.
Після повномасштабного вторгнення Росії в лютому 2022 року Рощина зосередилася на репортажах із найгарячіших точок фронту, зокрема з обложеного Мар’їполя. Її тексти вирізнялися тим, що вона намагалася показати війну очима людей, які опинилися в оточенні чи під окупацією, а не лише офіційну хронологію подій. Саме ця готовність працювати там, де небезпека була максимальною, і визначила подальшу — трагічну — траєкторію її життя.
Перший полон: одинадцять днів у руках ФСБ
Навесні 2022 року, поблизу Бердянська, Рощину вперше затримали представники російської ФСБ. Її утримували одинадцять днів, і звільнили лише після того, як змусили записати відеозвернення, у якому вона стверджувала, що не має претензій до російської сторони. Після повернення на підконтрольну Україні територію журналістка описала цей досвід у власній статті для hromadske — тексті, який згодом критики назвуть однією з найвідвертіших свідчень про тактику залякування, яку застосовують силовики РФ до затриманих цивільних.
Попри пережите, Рощина не відмовилася від роботи в зоні ризику. Того ж року Міжнародний жіночий медійний фонд (IWMF) відзначив її премією «За мужність у журналістиці» — але сама лауреатка навіть не приїхала на церемонію нагородження, обравши натомість продовжити роботу над новим репортажем. Цей епізод добре характеризує її підхід до професії: визнання цікавило її значно менше, ніж сама історія, яку потрібно було розповісти.
Зникнення у серпні 2023 року
25 липня 2023 року Вікторія виїхала з України до Польщі, плануючи через територію Росії дістатися окупованих районів на сході країни — імовірно, щоб зробити репортаж про ситуацію навколо Запорізької атомної електростанції та наслідки підриву Каховської дамби. 3 серпня 2023 року вона потрапила в полон вдруге. Цього разу мовчанка з боку викрадачів тривала значно довше, ніж у 2022-му.
Батько журналістки, Володимир Рощин, разом з адвокатами та колегами понад пів року намагався дізнатися хоч якусь інформацію про долю доньки. Лише в квітні 2024 року Росія офіційно підтвердила, що Вікторія перебуває в полоні — без уточнення місця утримання. Міжнародний комітет Червоного Хреста підтвердив факт полону, проте доступу до ув’язненої так і не отримав. Жодних офіційних звинувачень російська сторона їй не висунула — вона просто зникла в системі позасудового утримання, яка, за оцінками правозахисників, охоплює понад 16 000 українських цивільних осіб на окупованих територіях та в Росії.
- Березень 2022 року — перше затримання поблизу Бердянська, звільнена через 11 днів.
- 3 серпня 2023 року — повторне затримання на окупованій території Запорізької області.
- Квітень 2024 року — Росія офіційно підтвердила факт утримання журналістки.
- Кінець 2023 — початок 2024 року — переміщення з Мелітополя до колонії № 77 у Бердянську, згодом до СІЗО № 2 в Таганрозі.
- 13–14 вересня 2024 року — запланована, але не відбулася передача Рощиної в межах обміну полоненими.
- 19 вересня 2024 року — за даними російської сторони, дата смерті журналістки.
- 10 жовтня 2024 року — офіційне підтвердження загибелі з боку Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими.
- Лютий 2025 року — тіло Рощиної повернуто в Україну.
Умови утримання: від Мелітополя до Таганрога
За даними журналістських розслідувань, після викрадення в Енергодарі Рощину кілька днів утримували на місці, а потім перевезли в гаражі в Мелітополі — приміщення, які раніше вже фігурували в розслідуваннях про викрадення цивільних мешканців цього міста. Наприкінці 2023 року журналістку перемістили в колонію № 77 у Бердянську, а на початку 2024 року — разом з іншою групою полонених — до слідчого ізолятора № 2 в Таганрозі, звідки, за даними Головного управління розвідки Міністерства оборони України, вона мала бути передана в межах обміну полоненими.
Влітку 2024 року, перебуваючи в Таганрозі, Рощина оголосила голодування. Точні мотиви цього кроку невідомі, проте подібні акції протесту серед українських в’язнів у російських установах не є винятковим явищем — це один із небагатьох способів, яким затримані намагаються привернути увагу до власної долі, коли жодні офіційні канали не працюють.
Смерть і повернення тіла
10 жовтня 2024 року речник Координаційного штабу з питань поводження з військовополоненими Петро Яценко підтвердив загибель 27-річної журналістки. За інформацією, яку батько Рощиної отримав від російської сторони, вона померла 19 вересня 2024 року — причину смерті росіяни не назвали. Видання «Медіазона» повідомляло, що смерть настала під час етапування з Таганрога до Москви, куди журналістку мали привезти для обміну.
Офіс генерального прокурора України невдовзі відкрив кримінальне провадження, кваліфікувавши справу як порушення законів і звичаїв війни, поєднане з умисним вбивством. Тіло журналістки передали Україні лише в лютому 2025 року, і, за результатами судово-медичної експертизи, на ньому виявили численні ушкодження: ножові поранення, слідипереломів, крововиливи в м’які тканини скроневої ділянки, плеча та гомілок. У тілі також були відсутні деякі внутрішні органи. Особу журналістки остаточно підтвердили за допомогою ДНК-експертизи.
| Період | Місце утримання | Ключова подія |
|---|---|---|
| Серпень – грудень 2023 | Енергодар, гаражі в Мелітополі | Викрадення та перше утримання |
| Кінець 2023 – початок 2024 | Колонія № 77, Бердянськ | Переведення без офіційного визнання полону |
| 2024 рік | СІЗО № 2, Таганрог | Голодування, підготовка до обміну, смерть під час етапування |
Джерела даних: «Слідство.Інфо», Радіо Свобода.
Розслідування катувань і питання відповідальності
У березні 2025 року видання «Слідство.Інфо» опублікувало результати власного розслідування, згідно з яким Рощину систематично катували: на тілі знайшли ножові поранення, слідки від ударів електричним струмом, а до моменту смерті вага журналістки становила близько 30 кілограмів. За тими ж даними, співробітники колонії намагалися ховати ув’язнену від перевірок з боку правозахисних місій — імовірно, щоб приховати наслідки жорсткого поводження.
Українські правоохоронці розглядають справу як воєнний злочин. Прессекретарка Єврокомісії Аніта Гіппер назвала загибель журналістки доказом жорсткості російської системи утримання полонених та підкреслила, що окупація становить смертельну загрозу для цивільного населення. На момент публікації цього матеріалу кримінальне провадження щодо обставин смерті Рощиної в Україні залишається відкритим, а винних із російської сторони не встановлено — що типово для більшості справ, пов’язаних із загибеллю українських бранців.
Визнання і пам’ять
Посмертно Вікторія Рощина отримала кілька міжнародних нагород, зокрема відзнаку «Герой свободи преси» від Міжнародного інституту преси, а також правозахисну премію Homo Homini. Церемонії нагородження проходили без неї — від імені загиблої журналістки нагороди приймали колеги з «Слідства.Інфо» та «Української правди». Про історію її зникнення й полону знято документальний фільм «Останнє завдання Віки», а редакція hromadske спільно з мережею Forbidden Stories запустила «Проєкт Вікторія», щоб довести до завершення журналістські розслідування, над якими вона працювала до затримання.
8 серпня 2025 року в Києві відбулося прощання з журналісткою. Її історія стала для міжнародної спільноти одним із найбільш детально документованих прикладів того, що відбувається з цивільними полоненими в російській системі утримання — і водночас нагадуванням про десятки тисяч українців, чия доля досі невідома їхнім родинам.
Чому ця історія важлива для розуміння війни
Випадок Рощиної показує, наскільки вразливими залишаються журналісти й цивільні особи, які намагаються фіксувати життя на окупованих територіях. Її репортажі про Мар’їполь, Запорізьку АЕС та наслідки підриву Каховської дамби залишаються серед ключових джерел, що документують воєнні злочини та гуманітарні наслідки окупації. Водночас доля самої авторки цих текстів стала прикладом того, якою ціною здобувається ця інформація — і чому міжнародний тиск щодо доступу до українських бранців у Росії залишається настільки актуальним питанням станом на 2026 рік.
