Коротко:
- Останній легітимно обраний міський голова Донецька — Олександр Лук’янченко (з 2002 року).
- У липні 2014 року він залишив місто через ультиматум бойовиків і загрозу життю.
- За українським правом він досі залишається де-юре мером.
- На окупованій території з 2016 року «працює» призначений окупантами Олексій Кулемзін — його статус Україна не визнає.
- Місто перебуває під російською окупацією з літа 2014 року, вибори там неможливі.
- Українська влада продовжує вважати Донецьк своїм і готує механізми відновлення управління після деокупації.
Питання «хто зараз мер Донецька» звучить просто, але відповідь має два рівні. Є легітимний український градоначальник і є людина, яку посадили окупанти. Ці дві фігури існують паралельно вже понад десять років. І поки місто не повернуться під контроль України, ситуація залишатиметься саме такою.
Олександр Олексійович Лук’янченко народився 30 серпня 1947 року на хуторі Бердичі Ясинуватського району. Будівельник за освітою, доктор економічних наук. Тричі перемагав на виборах міського голови — у 2002, 2006 і 2010 роках. Останній раз набрав близько 70 відсотків голосів. Довгі роки він був одним із найвпливовіших місцевих політиків Донеччини, тісно пов’язаним із Партією регіонів.
У квітні–травні 2014 року, коли в Донецьку вже з’явилися озброєні люди і почали захоплювати будівлі, Лук’янченко намагався тримати нейтральну позицію. Він критикував і сепаратистів, і тодішню київську владу. Але в липні все змінилося. Бойовики поставили ультиматум: або працюєш на «ДНР», або йдеш. 14 липня 2014 року мер записав відеозвернення і заявив, що не приймає їхніх вимог. Того ж дня він виїхав до Києва.
Що сталося після від’їзду Лук’янченка
Після того, як легітимний мер залишив місто, окупаційна влада швидко призначила своїх людей. Спочатку виконувачем обов’язків став Костянтин Савінов, потім Ігор Мартинов. З жовтня 2016 року «мером» оголосили Олексія Кулемзіна. Ця людина досі фігурує в російських і окупаційних документах як голова адміністрації Донецька. Україна його не визнає. Для Києва він — представник незаконної окупаційної влади.
Цікаво, що навіть у списках міських голів України на українській Вікіпедії Донецьк досі позначений прізвищем Лук’янченка. Англомовна версія прямо пише: under Ukrainian law he is the de jure mayor since 2014. Тобто юридично посада не стала вакантною. Просто виконувати обов’язки на місці неможливо.
У 2015 році Генеральна прокуратура відкрила щодо Лук’янченка кримінальне провадження. Йому інкримінували сприяння діяльності терористичної організації. Справа не отримала гучного продовження, і з часом тема майже зникла з інформаційного простору. Сам Лук’янченко після 2014 року публічно майже не з’являвся.
Як працює окупаційна «адміністрація»
На окупованій території все влаштовано інакше. Немає виборів у звичному розумінні. «Мерів» призначають. Кулемзін у 2016 році прийшов як «в.о.», а потім закріпився. Він регулярно з’являється в російських пропагандистських сюжетах, коментує «обстріли» і звітує перед Москвою. Для місцевих жителів, які залишилися в місті, він — людина, яка роздає гуманітарку і вирішує побутові питання. Для України — колаборант.
Після псевдореферендуму 2022 року і спроби анексії Донецька формально «інтегрували» в російську систему. Кулемзін став частиною цієї конструкції. Але жодне міжнародне рішення це не визнало. Ні ООН, ні ЄС, ні США не вважають його законним посадовцем.
У практиці я помічав, як люди, які виїхали з Донецька в 2014–2015 роках, досі говорять про Лук’янченка як про «свого» мера. Навіть ті, хто критикував його за зв’язки з регіоналами. Бо він хоч і був «своїм» для старої системи, але не пішов на співпрацю з бойовиками. Це для багатьох стало своєрідною межею.
Чому вибори в Донецьку неможливі
Закон України «Про місцеве самоврядування» і виборче законодавство чітко кажуть: вибори проводяться на території, яку контролює держава. Донецьк з 2014 року цього контролю не має. Тому жодних легітимних виборів міського голови там не було і бути не може, поки місто окуповане.
Після деокупації (коли вона станеться) ситуація, швидше за все, розвиватиметься за сценарієм, подібним до інших звільнених територій. Спочатку працюватиме військова адміністрація, потім — цивільна, а вже після стабілізації — вибори. Саме так було в Херсоні, Ізюмі, Куп’янську. Донецьк не буде винятком.
Поки що українська держава зберігає формальну структуру. Є Донецька міська рада в евакуації, є депутати, які виїхали. Але реальної влади на місці вони не мають. Усе тримається на папері і на принципі: місто наше, навіть якщо зараз там чужі.
Що кажуть люди, які виїхали
За спостереженнями тих, хто спілкувався з донеччанами-переселенцями, ставлення до Лук’янченка різне. Хтось згадує його як «господарника», який ремонтував дороги і будував фонтани. Хтось — як типового представника донецького клану часів Януковича. Але майже всі сходяться в одному: він не став колаборантом. І це вже багато.
Кулемзіна ж більшість тих, хто виїхав, просто ігнорують. Для них він — «той, кого посадили москалі». Навіть якщо хтось і користується послугами окупаційної адміністрації (отримати паспорт, оформити допомогу), це сприймається як вимушений крок, а не як визнання легітимності.
Окремо варто сказати про воду, тепло, транспорт. Усе це зараз під контролем окупантів. І часто працює погано. Воду в Донецьку влітку 2025 року давали раз на три дні. Люди збирають її в пляшки і каністри. Це вже не питання політики — це питання виживання.
Що буде після повернення
Ніхто не знає точної дати, коли Донецьк знову стане українським. Але підготовка вже йде. У структурі Донецької обласної військової адміністрації є підрозділи, які займаються питаннями деокупації. Розробляють плани відновлення управління, списки майна, механізми очищення влади від колаборантів.
Лук’янченку зараз 78 років. Навряд чи він повернеться на посаду. Швидше за все, після звільнення міста буде призначено тимчасового керівника військової адміністрації, а вже потім — вибори. Але юридично саме він досі є останнім легітимним мером.
У практиці я бачив, як у Маріуполі після 2022 року Вадим Бойченко продовжував виконувати функції мера з евакуації. Він створював центри підтримки, допомагав переселенцям, збирав інформацію про руйнування. Щось подібне, можливо, зробить і майбутнє керівництво Донецька. Але поки що такої яскравої фігури немає.
Донецьк — це не просто місто. Це символ. Для когось — шахтарська столиця, для когось — місце, звідки почалася війна 2014 року. І питання, хто ним керує, завжди буде політичним. Поки воно окуповане — відповідь одна. Коли повернеться — з’явиться нова.
Якщо ви з Донецька і шукаєте інформацію про свої документи, майно чи можливість отримати допомогу як ВПО — звертайтеся до центрів підтримки переселенців або до Донецької ОВА. Вони працюють. І чекають повернення.
