Організація Об’єднаних Націй сьогодні об’єднує 193 повноправні держави-члени — саме ця цифра лишається незмінною з 2011 року, коли до клубу приєднався Південний Судан. Окрім них існують ще дві держави зі статусом спостерігача — Ватикан і Палестина, які мають право виступати на засіданнях Генеральної Асамблеї, але не голосувати. Якщо рахувати разом із ними, загальна кількість суб’єктів, що так чи інакше присутні в структурах ООН, сягає 195.
Шлях від 51 держави-засновниці у 1945 році до нинішніх 193 членів був нерівним і подекуди драматичним: хвилі деколонізації, розпад Радянського Союзу та Югославії різко змінювали карту світу й додавали десятки нових прапорів до залу Генеральної Асамблеї в Нью-Йорку. Останні п’ятнадцять років ситуація стабільна — жодна нова заявка не подолала всіх бюрократичних і політичних бар’єрів системи.
Точна кількість держав-членів і що вона означає
Цифра 193 — не просто статистика для довідників, а результат складної багаторічної процедури прийому. Кожна держава, яка хоче вступити до ООН, подає заявку, яку спершу розглядає Рада Безпеки. Лише після рекомендації від щонайменше дев’яти з п’ятнадцяти членів Ради, серед яких жоден постійний член не наклав вето, питання передається на голосування Генеральної Асамблеї, де потрібна підтримка двох третин присутніх держав.
Саме через це вето одного-єдиного постійного члена Ради Безпеки здатне заблокувати вступ держави на десятиліття, навіть якщо решта світу підтримує її кандидатуру.
Африканський континент делегує до Генеральної Асамблеї найбільшу групу — 54 держави, що є прямим наслідком масової деколонізації середини минулого століття. Азійсько-Тихоокеанський регіон нараховує 53 держави, Латинська Америка та Карибський басейн — 33, Західна Європа та інші держави — 28, а Східна Європа — 23. Кожна з цих регіональних груп має власну логіку голосування і власні кандидатури на керівні посади в органах ООН.
Як зростала кількість держав-членів: коротка хронологія
У 1945 році Статут ООН підписали 50 держав на конференції у Сан-Франциско, а трохи пізніше до них приєдналася Польща, ставши 51-ю державою-засновницею. Далі членство зростало хвилями, кожна з яких відображала конкретну політичну подію у світі — від завершення колоніальної епохи до розпаду великих федеративних держав.
| Рік | Кількість членів | Ключова подія |
|---|---|---|
| 1945 | 51 | Підписання Статуту ООН у Сан-Франциско |
| 1960 | 99 | Масова деколонізація Африки |
| 1993 | 184 | Розпад СРСР та Югославії, поява нових держав |
| 2011 | 193 | Вступ Південного Судану — останнє поповнення |
Джерела даних: worldometers.info, un.org.
З 2011 року список членів жодного разу не змінювався, попри те, що за цей час кілька територій намагалися отримати визнання або принаймні статус спостерігача. Це говорить не про застій у світовій політиці, а радше про те, наскільки високою стала планка для входження в клуб визнаних держав — сьогодні майже кожна заявка натрапляє на чиїсь геополітичні інтереси.
Хто залишається поза дверима ООН
Ватикан свідомо уникає повного членства, обираючи натомість статус постійного спостерігача — це дозволяє Святому Престолу брати участь у дипломатичному житті, не втрачаючи особливого нейтрального статусу. Держава Палестина отримала аналогічний статус у листопаді 2012 року резолюцією Генеральної Асамблеї 67/19, а у 2024 році її процедурні права в залі засідань розширили, хоча права голосу та повноцінного членства це не додало.
Окрім двох офіційних спостерігачів, існує ціла категорія територій, які функціонують як держави де-факто, але не мають місця в ООН зовсім:
- Тайвань (Республіка Китай) — до 1971 року представляв Китай в ООН, доки резолюція 2758 не передала це місце Китайській Народній Республіці; сьогодні бере участь лише в окремих спеціалізованих агенціях під нейтральною назвою.
- Косово — проголосило незалежність у 2008 році та визнане більш ніж сотнею держав, проте вступ блокують Росія і Китай у Раді Безпеки.
- Західна Сахара — територія зі спірним статусом, яку частково контролює Марокко, а частково — фронт ПОЛІСАРІО.
- Придністров’я, Абхазія, Південна Осетія, Сомаліленд — мають власні уряди, кордони і навіть валюти, але жодна з них не пройшла процедуру міжнародного визнання, достатню для розгляду заявки в ООН.
Ці приклади показують, що офіційна цифра 193 не описує всю політичну карту планети. Реальна кількість суверенних утворень, які фактично керують власною територією, дещо вища — просто не всі з них мають дипломатичний паспорт членства в найбільшій міжнародній організації світу.
Розподіл держав-членів за регіонами
Регіональний розподіл місць у Генеральній Асамблеї впливає не лише на символічне представництво, а й на реальний розподіл керівних посад у комітетах, спеціалізованих агенціях та ротаційних місцях у Раді Безпеки. Ось як виглядає ця мапа сьогодні.
| Регіональна група | Кількість держав | Приклад держав |
|---|---|---|
| Африканські держави | 54 | Нігерія, Кенія, Єгипет |
| Азійсько-Тихоокеанські держави | 53 | Індія, Японія, Індонезія |
| Латиноамериканські та Карибські держави | 33 | Бразилія, Мексика, Аргентина |
| Західноєвропейські та інші держави | 28 | Франція, Німеччина, Канада |
| Східноєвропейські держави | 23 | Україна, Польща, Румунія |
Кіріваті офіційно не належить до жодної з п’яти груп і голосує окремо, що робить регіональну систему ООН трохи менш стрункою, ніж здається на перший погляд. Ця гнучкість, утім, дозволяє системі адаптуватися під нові політичні реалії, не переписуючи Статут щоразу, коли з’являється чергова особлива держава.
Як держава може стати членом ООН
Формальна процедура вступу виглядає простіше на папері, ніж у реальному житті. Спочатку уряд подає письмову заявку Генеральному секретарю, підтверджуючи, що держава приймає зобов’язання Статуту ООН і здатна їх виконувати.
- Крок перший. Подання офіційної заявки Генеральному секретарю ООН із формальним підтвердженням готовності виконувати положення Статуту.
- Крок другий. Розгляд заявки в Раді Безпеки, де потрібна підтримка щонайменше дев’яти з п’ятнадцяти членів і відсутність вето від будь-кого з п’яти постійних членів.
- Крок третій. Голосування в Генеральній Асамблеї, де заявку мають підтримати дві третини присутніх і голосуючих держав.
- Крок четвертий. Офіційне оголошення про членство та підняття прапора нової держави біля будівлі штаб-квартири в Нью-Йорку.
Найвужчим місцем цього ланцюжка завжди залишається саме Рада Безпеки: політичні союзи й суперечності п’яти постійних членів визначають долю заявки набагато сильніше, ніж будь-які формальні критерії державності.
Цікаві факти про членство в ООН
- Чотири держави-засновниці — Білорусь, Індія, Філіппіни та Україна — приєдналися до ООН ще до того, як здобули повну незалежність.
- Ватикан має площу лише 0,44 квадратних кілометри, але свідомо відмовляється від повного членства заради збереження особливого нейтрального статусу.
- Останньою державою, прийнятою до ООН, став Південний Судан у 2011 році — з того часу список не змінювався вже понад чотирнадцять років.
- Швейцарія, попри репутацію “нейтральної” держави, стала повноправним членом ООН лише у 2002 році — довше за багатьох новостворених держав.
- Для прийняття держави потрібна двотретинна більшість Генеральної Асамблеї, тоді як для більшості інших рішень достатньо простої більшості голосів.
Чому цифра 193 постійно плутається з іншими числами
У побутовому мовленні люди часто змішують поняття “країна в ООН” і “країна світу”, хоча це не одне й те саме. Коли хтось каже, що у світі 195 держав, найчастіше мається на увазі саме 193 члени плюс два спостерігачі — Ватикан і Палестина. Якщо ж додати ще й частково визнані території на кшталт Косова, Тайваню чи Західної Сахари, підсумкова цифра може вирости до 197–206 залежно від критеріїв конкретного джерела.
За моїм досвідом роботи з довідковими матеріалами з міжнародного права, найбільша плутанина виникає саме через те, що різні енциклопедії й туристичні сайти використовують різні критерії “визнаності” держави. Хтось рахує лише членів ООН, хтось додає спостерігачів, а хтось враховує й ті території, які визнані хоча б однією іншою державою світу. Тому, коли мова заходить про офіційну, юридично закріплену цифру, правильна відповідь завжди одна — 193 держави-члени.
Ця розбіжність у цифрах — не помилка авторів, а наслідок того, що саме поняття “держава” у міжнародному праві не має єдиного жорсткого визначення. Монтевідейська конвенція 1933 року називає чотири критерії державності: постійне населення, визначену територію, уряд і здатність вступати у відносини з іншими державами. Але навіть територія, що формально відповідає всім чотирьом пунктам, може роками чекати визнання, якщо цьому противляться впливові гравці на світовій арені.
Що це означає на практиці для звичайних людей
Членство в ООН впливає на життя пересічної людини набагато сильніше, ніж здається на перший погляд. Громадянин держави-члена має доступ до захисту міжнародного права, консульської підтримки через мережу представництв ООН у кризових ситуаціях та можливість звертатися до міжнародних механізмів захисту прав людини. Для держав, які не входять до ООН, ці двері здебільшого зачинені або відкриті лише частково.
Гуманітарні програми, продовольча допомога, координація під час стихійних лих чи збройних конфліктів — усе це найчастіше проходить саме через структури ООН і її спеціалізовані агенції на кшталт ЮНІСЕФ, ВООЗ чи Управління верховного комісара у справах біженців. Держави без членства можуть отримувати обмежену допомогу, але координація ускладнюється відсутністю прямого представництва в органах, що ухвалюють рішення про розподіл ресурсів.
