23 січня 2026 року в Абу-Дабі відбулася подія, на яку чекали майже чотири роки, — перша пряма тристороння зустріч делегацій України, США та Росії від початку повномасштабного вторгнення. Зустріч приймав президент ОАЕ шейх Мохамед бін Заїд Аль Нахаян, а столиця Еміратів на кілька місяців перетворилася на головний дипломатичний майданчик світу. За результатами перших раундів сторони домовилися про обмін щонайменше 314 полоненими та відновлення прямого військового зв’язку між Вашингтоном і Москвою після п’ятирічної паузи. Утім, головне питання — контроль над Донецькою областю — так і залишилося нерозв’язаним.
Формат тристоронніх перемовин, що народився в Абу-Дабі, згодом перемістився до Женеви, тимчасово загальмувався через війну на Близькому Сході й ескалацію навколо Ірану, а влітку повернувся у вигляді неформальних консультацій щодо буферної зони шириною 50-70 кілометрів. Кожен новий раунд приносив локальні результати — гуманітарні обміни, технічні домовленості про моніторинг перемир’я, обговорення енергетичних питань, — але жодного політичного прориву щодо території чи гарантій безпеки. Станом на початок липня 2026 року західні дипломати обережно прогнозують, що повноцінні перемовини можуть відновитися не раніше осені, а деякі співрозмовники Financial Times взагалі говорять про 2027 рік.
Чому саме Абу-Дабі стало столицею перемовин
Об’єднані Арабські Емірати обрали позицію обережного нейтралітету ще в перші тижні повномасштабного вторгнення 2022 року. Абу-Дабі проголосував за резолюцію Генасамблеї ООН, яка вимагала від Росії негайного виведення військ, — разом зі 140 іншими країнами. Водночас Емірати не розривали контактів із Кремлем і зберігали економічні зв’язки з Москвою, що згодом і перетворило країну на рідкісного співрозмовника, якому довіряють обидві сторони конфлікту. Паралельно ОАЕ наростили гуманітарну підтримку України: організували повітряний міст між Абу-Дабі та Варшавою, передали десятки тонн вантажів і машини швидкої допомоги для біженців.
Ця подвійна довіра дозволила Еміратам ще раніше перебрати на себе роль майданчика для обмінів полоненими, задовго до великих політичних перемовин. Ключові контури майбутньої угоди — зокрема, так звана “формула Анкориджа” — обговорювалися ще під час серпневого саміту лідерів США і Росії на Алясці у 2025 році. Вибір Абу-Дабі для першої прямої тристоронньої зустрічі спирався саме на цю напрацьовану довіру: 23-24 січня 2026 року у своєму президентському палаці учасників перемовин прийняв шейх Мохамед бін Заїд Аль Нахаян — уперше в такому форматі з лютого 2022 року. МЗС України тоді підкреслило, що сам факт проведення зустрічі саме в ОАЕ засвідчив стійкі та збалансовані відносини цієї країни з усіма трьома сторонами.
Перші результати: обмін полоненими й нові контакти
Другий раунд перемовин, 4-5 лютого 2026 року, приніс перший вагомий гуманітарний результат — обмін 314 полоненими, перший за п’ять місяців. Додому повернулися 18 захисників, яких російські суди засудили до тривалих термінів ув’язнення, а також 16 офіцерів; наймолодшому зі звільнених було 23 роки, найстаршому — 63. Паралельно США і Росія домовилися відновити прямий військовий зв’язок на високому рівні, призупинений на п’ять років. Спецпосланець президента США Стів Віткофф, який за попередній рік провів із Володимиром Путіним сім особистих зустрічей, назвав переговори продуктивними та детальними, хоча й визнав, що попереду залишається багато роботи. Саме на цьому раунді Москва також публічно висунула вимогу міжнародного визнання Донецької області своєю територією — вимогу, яку Київ відкинув одразу.
| Дата | Місце проведення | Головний результат |
|---|---|---|
| 23–24 січня 2026 | Абу-Дабі, ОАЕ | Перша пряма тристороння зустріч від початку повномасштабної війни |
| 4–5 лютого 2026 | Абу-Дабі, ОАЕ | Обмін 314 полоненими, відновлення військового зв’язку США і Росії |
| 17–18 лютого 2026 | Женева, Швейцарія | Попередня згода щодо моніторингу можливого перемир’я |
| 26 лютого 2026 | Женева, Швейцарія | Обговорення економічного блоку й довгострокової підтримки України |
| Червень 2026 | Неформальний, дистанційний формат | Обговорення концепції поетапної буферної зони |
Джерела: Reuters, The Wall Street Journal
Ця хронологія показує нерівномірний, рваний ритм перемовин: періоди інтенсивних контактів чергуються з тижнями повної тиші. Здебільшого паузи пояснювалися не провалом самого діалогу, а зовнішніми потрясіннями — від ескалації на Близькому Сході до ситуації навколо Ірану. Для конфліктів такого масштабу дипломатичне врегулювання зазвичай розтягується на роки, тож навіть пів року активної, хай і нерівномірної, фази перемовин — відносно швидкий темп.
Донбас і “формула Анкориджа”: головний глухий кут
Політичний блок питань розпадається на кілька рівнів, але саме контроль над Донеччиною раз у раз зупиняє весь процес. Росія наполягає на так званій “формулі Анкориджа”: визнання її контролю над усім Донбасом і заморожування нинішніх ліній фронту в Запорізькій та Херсонській областях. Для Кремля територіальне питання — це стартова умова, а не предмет торгу наприкінці перемовин. Україна дотримується протилежної логіки: територія може обговорюватися лише після реального припинення вогню й за участі міжнародних гарантій безпеки, а передача Донецької та Луганської областей не розглядається в жодному сценарії. Президент Володимир Зеленський публічно підтвердив цю позицію одразу після першого раунду в Абу-Дабі, наголосивши, що рішення щодо суверенітету країни належить винятково її законному керівництву.
Державний секретар США Марко Рубіо описав ситуацію лаконічно: перемовини звузилися до одного питання — під чиїм контролем опиниться Донеччина. У Кремлі з такою оцінкою не погоджуються: помічник президента РФ Юрій Ушаков називає територіальне питання найважливішим, але не єдиним пунктом порядку денного. Показовий виняток — Запорізька атомна електростанція, де сторони, за окремими повідомленнями, обговорювали варіант розподілу виробленої електроенергії між Україною та Росією. Це поодинокий приклад теми, де в принципі проглядається технічний компроміс, на відміну від суто територіальних питань, де позиції залишаються дзеркально протилежними.
| Сторона | Ключова вимога | Ставлення до території |
|---|---|---|
| Україна | Гарантії безпеки та участь у моніторингу перемир’я | Не визнає передачу Донецької й Луганської областей за жодних умов |
| Росія | Визнання контролю над Донбасом за “формулою Анкориджа” | Вважає територію стартовою умовою, а не предметом торгу |
| США (посередник) | Поетапна угода: спершу все, крім території | Пропонують відкласти найскладніше питання на пізніший етап |
Джерела: Reuters, The Economist
Ця таблиця пояснює, чому попри регулярні зустрічі прогрес рухається так повільно: сторони буквально сперечаються про послідовність, а не лише про суть питання. Вашингтон обрав тактику відкладання найгострішого пункту, сподіваючись, що технічні домовленості з часом створять інерцію для політичного рішення. Поки ця ставка не спрацювала: жоден із раундів не наблизив лінію розмежування ні на кілометр.
Що кажуть аналітики: імітація чи реальний прогрес?
Серед експертів переважає скептичний погляд на саму природу перемовин. Аналітики американського Інституту вивчення війни неодноразово зазначали, що Росія лише симулює готовність до діалогу, водночас намагаючись видати максималістські вимоги за поміркований компроміс. Українська сторона в цьому плані показова: політолог Володимир Фесенко назвав один із раундів “проміжним” і одразу уточнив, що значного результату й не очікував, зважаючи на суперечливу ситуацію навколо енергетичного перемир’я. У такому прочитанні перемовини для Кремля — не інструмент завершення війни, а спосіб керувати її зовнішнім сприйняттям: знижувати санкційний тиск, працювати з країнами Глобального Півдня і підтримувати образ “раціонального гравця”, нібито відкритого до діалогу.
Утім не всі аналітики поділяють настільки похмурий прогноз. Майкл Кофман з Фонду Карнегі скептично ставиться до тверджень, ніби Україна перебуває на межі поразки: на його думку, якби Росія справді могла легко захопити весь Донбас, вона навряд чи перетворювала б саме цю вимогу на головний камінь спотикання перемовин. Затяжні спроби наступу, за цією логікою, радше виснажують військові ресурси Росії, ніж наближають її до перемоги. Це створює дивний, але цілком реальний парадокс перемовин 2026 року: обидві сторони публічно демонструють впевненість у власній перевазі, а компроміс від цього стає не ближчим, а віддаленішим.
Цікаві факти про перемовини в Абу-Дабі
- Раунд 23-24 січня 2026 року став першою прямою тристоронньою зустріччю Києва, Вашингтона й Москви за майже чотири роки повномасштабної війни.
- Абу-Дабі замінив Стамбул, де проходили перші раунди перемовин ще у 2022 році, — вибір нової столиці позначив своєрідне перезавантаження всього переговорного треку.
- Обмін 314 полоненими 5 лютого 2026 року став першим за п’ять місяців — до цього процес обмінів був фактично заморожений.
- Обговорювана буферна зона шириною 50-70 кілометрів по кожен бік лінії фронту означає смугу загальною шириною до 100-140 кілометрів.
- Станом на травень 2026 року Україна завдала рекордних 16 успішних ударів по нафтопереробних заводах РФ лише за один місяць — а щонайменше 194 з початку року.
Чому Абу-Дабі “перестав підходити”: Женева, Близький Схід та Іран
Після лютневих раундів в Абу-Дабі переговорний майданчик перемістився до Женеви. 17-18 лютого військові делегації підійшли впритул до згоди про механізми моніторингу можливого перемир’я, хоча питання території й Запорізької атомної станції знову залишилися відкритими. Наступна зустріч, 26 лютого, зосередилася на економічному блоці й довгострокових механізмах підтримки України. Тим часом новий раунд планували провести знову в Абу-Дабі 5 березня, але через ескалацію війни на Близькому Сході, зокрема удари, що зачепили територію ОАЕ, зустріч довелося перенести.
Речник Кремля Дмитро Пєсков тоді прямо заявив, що обставини “не дозволяють” продовжити перемовини на майданчику Абу-Дабі, хоча й подякував керівництву Еміратів за створену атмосферу. Паузу в політичному діалозі сторони заповнили новими гуманітарними жестами: 5 березня додому повернулися 200 українців, а наступного дня — ще 300 захисників і двоє цивільних. Альтернативний раунд планували провести 11 березня в Стамбулі, проте його також відклали — цього разу через різке загострення навколо Ірану. Відтоді тристоронній формат так і не відновився в повному обсязі: 11 травня The New York Times написала, що мирний процес фактично “мертвий”.
Буферна зона на 50-70 кілометрів: нова спроба компромісу
За тиждень до публікації NYT, 8 травня, Зеленський провів телефонну розмову зі спецпосланцями Трампа Стівом Віткоффом і Джаредом Кушнером без публічних деталей. Утім уже в червні неформальні контакти відновилися: між Києвом і командою Трампа тепер підтримуються щоденні контакти, а з Москвою відновилося окреме спілкування. У центрі обговорень — двофазовий сценарій: спочатку обмеження бойових дій у смузі 50-70 кілометрів по кожен бік від нинішньої лінії фронту, а вже потім перехід до ширшої та всеосяжної угоди.
Джерела у Вашингтоні кажуть про поступову зміну настроїв: дедалі частіше звучить думка про недовіру до Росії й переконаність, що Україна здатна досягати успіху на полі бою. Увагу американських військових привернули, зокрема, удари українських дронів по нафтопереробному заводу під Москвою 18 червня — приклад швидкого розвитку технологій, який, за тими ж даними, вплинув і на особисте сприйняття війни президентом Трампом. Високопосадовець з України на умовах анонімності попередив, що Росія навряд чи змінить позицію до жовтня і швидше намагатиметься розтягнути війну до весни, знову розраховуючи на удари по енергетиці взимку. Ідею “обмеженого перемир’я” вздовж нинішньої лінії зіткнення, яку окремі медіа приписували лідерам Британії, Франції та Німеччини, Київ відкинув категорично, заявивши, що такого варіанту немає в жодних робочих документах.
Липень 2026: перемовини на паузі чи напередодні прориву?
Дев’ятого червня Зеленський заявив, що літні місяці “можуть визначити дуже багато”: українські позиції на фронті зміцніли, атаки на логістику й нафтопереробку РФ дають ефект, а агресор щомісяця втрачає, за оцінкою президента, понад 30 тисяч солдатів убитими й пораненими. Та вже на початку липня риторика західних дипломатів стала стриманішою. За інформацією Financial Times, тристоронні перемовини навряд чи відновляться раніше кінця літа, а деякі співрозмовники видання взагалі не очікують від Росії готовності до справжніх перемовин аж до 2027 року.
За оцінкою української розвідки, на яку посилається Зеленський, Путін наказав своїм військам захопити решту Донецької області до кінця року — тобто паралельно з дипломатичними жестами Кремль продовжує розраховувати на військове рішення. Водночас Україна нарощує тиск іншим способом: аналітики польської Rochan Consulting нарахували щонайменше 194 удари по російських нафтопереробних заводах з початку 2026 року, що в 11 разів більше, ніж за аналогічний період минулого року. На тлі затримки тристороннього треку нового посередника запропонувала Туреччина: очільник МЗС країни Хакан Фідан заявив про готовність Анкари знову стати майданчиком для перемовин, як це вже було у 2022 році. Чи погодяться на це Київ і Москва після досвіду Абу-Дабі й Женеви — питання, відповідь на яке, найімовірніше, дасть найближча осінь.
