Сергій Анатолійович Захаревич народився 24 травня 1983 року в Умані Черкаської області. Він пройшов класичний шлях кадрового офіцера: від командира взводу розвідки до очільника однієї з найбоєздатніших бригад Збройних сил України. Полковник загинув 1 липня 2025 року в Гуляйполі Дніпропетровської області під час російського балістичного удару, коли збирав підрозділи бригади. Його смерть стала рідкісною і болісною втратою — разом із командиром загинули заступник Дмитро Романюк та начальник штабу Валерій Мірзаєв, понад тридцять військових і цивільних отримали поранення.
Кар’єра Захаревича охоплює майже два десятиліття безперервної служби. Після Одеського інституту сухопутних військ він очолював розвідувальні підрозділи в 30-й механізованій та 1-й танковій бригадах, пройшов горнило антитерористичної операції з 2014 року. У Силах спеціальних операцій готував три кваліфікаційні курси, командував 47-м загоном спеціального призначення, а на початку повномасштабного вторгнення керував зведеною групою, що діяла в тилу ворога. У лютому 2025 року його призначили командиром 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка — підрозділу, який прославився обороною Авдіївки та боями на Покровському й південному напрямках. За особисту мужність офіцер отримав орден Богдана Хмельницького III ступеня у 2015 році та II ступеня у 2022-му.
Захаревич Сергій Анатолійович залишив по собі не лише бойові нагороди та посаду комбрига. Він став прикладом нового покоління українських офіцерів, які виросли в боях, поєднували глибоке знання справи з людяністю та вмінням вести за собою. Дружина Оксана та троє дітей, сотні побратимів і вся бригада зберігають пам’ять про людину, яка в найгарячіших точках залишалася спокійною, розважливою і завжди йшла попереду. Його історія продовжує жити в серцях тих, хто воює сьогодні.
Ранні роки та вибір військового шляху
Умань для Сергія Захаревича була не просто містом народження — це місце, де сформувалися його характер і цінності. Він навчався в школах № 11 та № 4, був медалістом і швидко здобув авторитет серед однокласників. Вчителі відзначали його глибокі знання, що виходили далеко за межі підручників, а однокласники згадували, як новий учень одразу став лідером серед хлопців. Дівчата симпатизували йому, а педагоги поважали за розум і відповідальність.
Саме в шкільні роки розпочалася історія кохання, яка тривала все життя. Сергій і Оксана сиділи за однією партою — вона переписувала його домашні завдання. З 17 років вони почали зустрічатися. Їхнім улюбленим місцем став парк «Софіївка» в Умані. Там, під колонами павільйону, під вуличну музику вони танцювали, а на улюбленій лавці ділилися мріями та планами. Цей парк став символом їхнього роману — місцем, де народжувалася сім’я, яка згодом витримала роки розлук через війну.
Брат Микола згадував, що Сергій змалку мріяв стати розвідником. Хлопець був вольовим, цілеспрямованим, ніколи не діяв наосліп. Він усе обмірковував, радився з близькими і залишався для них авторитетом. Саме ці риси — розважливість, цілеспрямованість і вміння слухати — стали основою його майбутнього лідерства на полі бою.
Освіта та перші кроки в розвідці
Після школи Сергій вступив до Одеського інституту сухопутних військ. Навчання дало йому не лише знання тактики та військової справи, а й розуміння, що таке відповідальність за підлеглих. Після випуску молодий офіцер отримав посаду командира взводу розвідувальної роти в 30-й окремій механізованій бригаді. Розвідка — це не просто збір інформації. Це вміння проникати в тил, фіксувати позиції ворога, уникати виявлення і повертатися з даними, які рятують сотні життів.
З 2010 року Захаревич очолив розвідувальну роту 1-ї окремої танкової бригади. На цій посаді він уже керував не взводом, а цілим підрозділом, планував операції та особисто брав участь у найскладніших завданнях. Досвід розвідника сформував у ньому особливе бачення війни: перемога починається не з артилерійського удару, а з точної інформації про противника. Цей принцип він проніс через усі наступні роки служби.
Служба в Силах спеціальних операцій та антитерористична операція
Певний час Сергій Захаревич служив у Силах спеціальних операцій ЗСУ. Тут його талант розкрився повною мірою. Він брав участь у підготовці трьох кваліфікаційних курсів для бійців ССО — елітних програм, де відбирають і тренують найкращих. Офіцер не просто викладав теорію, а сам вів групи на навчаннях і бойових завданнях, показуючи приклад витримки та професійності.
Згодом він командував 47-м загоном спеціального призначення. На цій посаді Захаревич особисто брав участь у бойових операціях, вів бійців за собою і завжди залишався для них зразком. Побратими відзначали: він ніколи не ховався за спинами підлеглих, а навпаки — першим йшов у найнебезпечніші місця.
З 2014 року розпочалася антитерористична операція на сході України. Сергій майже постійно перебував у зоні бойових дій. Департаменти тривали по дев’ять місяців, а вдома він бував лише два-три тижні. Дружина Оксана пізніше згадувала, що для їхньої сім’ї війна почалася саме тоді і з того часу чоловік майже не бував удома. Як розвідник він не міг залишатися в тилу — його місце було там, де потрібно було добувати інформацію та виконувати найскладніші завдання.
Повномасштабне вторгнення та повернення до механізованих військ
На початку повномасштабного російського вторгнення 2022 року Захаревич обіймав посаду офіцера в Командуванні ССО. Він очолив зведену групу спеціального призначення, яка виконувала бойові завдання в глибокому тилу ворога. Такі місії вимагають не лише фізичної підготовки та мужності, а й холодного розуму, здатності приймати рішення за частки секунди та повної довіри між бійцями.
У липні 2022 року за особисту мужність і самовіддані дії під час захисту суверенітету України Сергій Анатолійович отримав орден Богдана Хмельницького II ступеня. Це стало визнанням його внеску в найгарячіші періоди війни. Перед призначенням на посаду командира 110-ї бригади він служив заступником командира 33-ї окремої механізованої бригади. Цей досвід — поєднання спеціальних операцій і роботи в механізованих підрозділах — став ідеальною підготовкою для керівництва великим з’єднанням.
Командування 110-ю окремою механізованою бригадою
У лютому 2025 року полковника Захаревича призначили командиром 110-ї окремої механізованої бригади імені генерал-хорунжого Марка Безручка. Бригада, сформована навесні 2022 року, вже встигла стати легендою: вона тримала оборону Авдіївки під час наймасштабніших механізованих штурмів ворога, діяла на Покровському напрямку, а згодом — на півдні Донеччини. Перед приходом нового командира підрозділ зазнав тяжких втрат і втратив контроль над селищем Велика Новосілка.
Захаревич прийняв бригаду в складний момент. Його стиль керівництва відрізнявся поєднанням жорсткої вимогливості та турботи про людей. Побратими згадували, що він умів підтримувати бойовий дух гумором і позитивом навіть у найскладніших умовах. Генерал-майор Сергій Собко, який знав Захаревича ще з часів навчання, назвав його найкращим і найталановитішим серед однокурсників, а згодом — найкращим офіцером. Для багатьох Сергій став «людиною-війною» — не тією, хто шукає слави, а тією, хто гідно несе прапор і не ховається за спинами солдатів.
Загибель та реакція країни
1 липня 2025 року російські війська завдали удару двома балістичними ракетами по селу Гуляйполе Дніпропетровської області. У момент удару там перебували військові 110-ї бригади. Загинули командир бригади полковник Сергій Захаревич, його заступник Дмитро Романюк, начальник штабу Валерій Мірзаєв та інші офіцери. Понад тридцять людей отримали поранення. Президент України Володимир Зеленський у вечірньому зверненні підтвердив загибель командира та інших військових, висловив співчуття родинам і наголосив, що триває повне розслідування.
Випадки загибелі командира бригади на війні залишаються надзвичайно рідкісними. Це підкреслює масштаб втрати. Генеральний штаб ЗСУ назвав Захаревича представником нового покоління українських офіцерів, які виросли в боях і стали взірцями мужності та ініціативного лідерства. Поховали Сергія 3 липня 2025 року в рідній Умані.
Цікаві факти про життя та службу Сергія Захаревича
- Він познайомився з майбутньою дружиною Оксаною ще в школі — вона сиділа за однією партою і переписувала його домашні завдання. Їхній роман почався з 17 років і тривав до останнього дня. Улюбленим місцем пари став парк «Софіївка» в Умані, де вони танцювали під вуличну музику.
- Захаревич підготував три кваліфікаційні курси для Сил спеціальних операцій ЗСУ. Він не просто викладав — сам вів групи на навчаннях і показував особистий приклад витримки та професіоналізму.
- Офіцер командував 47-м загоном спеціального призначення. На цій посаді він особисто брав участь у бойових операціях у тилу ворога, вів бійців за собою і завжди залишався для них зразком мужності.
- На початку повномасштабного вторгнення 2022 року Сергій очолив зведену групу ССО, яка виконувала завдання в глибокому тилу російських військ. Такі місії вимагають не лише фізичної сили, а й холодного розуму та абсолютної довіри між бійцями.
- Він мав три нагородні пістолети. Один із них ніколи не розлучався з офіцером — Сергій носив його постійно і загинув із ним. Ця деталь символізує його нерозривний зв’язок зі службою.
- У родині Сергій був «ясним сонцем» — добрим і поблажливим батьком трьох дітей, якого завжди слухали. На службі ж він залишався стриманим, серйозним лідером, до думки якого дослухалися всі.
Особисті риси та спадщина
Сергій Захаревич поєднував у собі якості, які рідко зустрічаються в одному офіцері. Він був вольовим і цілеспрямованим, але ніколи не діяв імпульсивно. Брат Микола згадував: «Що мав зробити — завжди обмірковував. З ним можна було порадитися, він залишався авторитетом». На службі його поважали за професіоналізм і здатність вести за собою. У родині — за теплоту і вміння бути опорою.
Дружина Oксана після загибелі написала: «Мій сенс життя сьогодні пішов до небесного війська». Вона згадувала, що вірила — з таким чоловіком нічого не може статися. Їхня історія кохання, яка почалася на шкільній парті й розквітла в парку «Софіївка», стала прикладом вірності, що витримала роки війни та розлук.
Сьогодні в Умані, на алеях «Софіївки», Оксана ходить сама. Лавка, де вони колись сиділи, залишається місцем спогадів. А в серцях побратимів 110-ї бригади, у пам’яті тисяч військових і цивільних, які знали Сергія, живе приклад людини, яка до останнього подиху виконувала обов’язок офіцера, вірила в перемогу і вела за собою інших.
Його нагороди — ордени Богдана Хмельницького — високо цінуються не лише як державне визнання, а як свідчення конкретних подвигів: від розвідувальних рейдів 2014–2015 років до керівництва спеціальними групами у 2022-му та командування бригадою в 2025-му. Петиція про присвоєння звання Героя України посмертно стала ще одним проявом народної шани.
Спадщина полковника Захаревича — це не лише спогади родини та побратимів. Це приклад того, як один офіцер може вплинути на ціле з’єднання, як розвідник стає комбригом, а стриманий лідер залишається «ясним сонцем» для своїх близьких. Його шлях від шкільної парти в Умані до полів боїв на сході України показує, що справжня сила — у поєднанні розуму, мужності та людяності. Бригада, яку він очолював, продовжує виконувати бойові завдання. Побратими передають його досвід молодшим. А історія Сергія Анатолійовича Захаревича залишається частиною великої української боротьби за свободу.
