Соледар шахта: підземне місто з кам’яної солі

Коротко

• Соледарська шахта — комплекс підземних виробок підприємства «Артемсіль» біля міста Соледар у Бахмутському районі Донецької області. Промисловий видобуток кам’яної солі почався 1881 року.
• Глибина основних горизонтів — близько 288 метрів, протяжність тунелів — понад 200 км. Частина камер висотою до 30 метрів, найбільша нагадує ангар орієнтовно 100 на 40 метрів.
• До 2022 року «Артемсіль» давала близько 94% солі, яку споживала Україна, і входила до найбільших солевидобувних підприємств Європи. У 2021-му випуск становив 1,9 млн тонн.
• У відпрацьованих камерах працювали туристичні маршрути, підземна церква, концертна зала, футбольне поле, соляні скульптури і спелеосанаторій «Соляна симфонія».
• Видобуток зупинили в квітні 2022-го через обстріли. З січня 2023 року місто під російською окупацією, рудник пошкоджений і не працює.

Соледар шахта — це не одна «дірка в землі», а система соляних рудників під містом Соледар. На глибині майже трьохсот метрів понад 140 років різали пласти галіту, які лишило Пермське море. З цієї солі робили пачки, що стояли на більшості кухонь країни. А у вироблених залах водили екскурсії, грали симфонії і запускали повітряну кулю.

Зараз туди не спуститися: після квітня 2022-го копальня мовчить, а місто з січня 2023-го окуповане. Запит при цьому нікуди не дівся. Люди шукають, що саме там було, наскільки це велике, чи правда про танки в тунелях і чи лишилося щось, до чого можна повернутися. Нижче — зібране з відкритих українських і західних джерел, без казок і без чужих міфів.

Я кілька разів говорив з тими, хто їздив туди до війни як турист, і з тими, хто працював на «Артемсілі». У практиці помічав одну річ: майже ніхто не згадує «сіль як продукт». Згадують запах, тишу і те, як білі стіни світяться від ламп. Сіль приходить другою чергою — коли розумієш, що ці стіни і є родовище.

Де лежить шахта і що вона собою являє

Соледар стоїть у Бахмутському районі, приблизно за 18 км від Бахмута, біля річки Бахмутки. Навколо — степ і промислові майданчики. Під ногами — Бахмутське родовище кам’яної солі. Саме воно годувало державне підприємство «Артемсіль», оператора рудника до 2022 року.

Коли кажуть «шахта Соледара», мають на увазі не один ствол. Це кілька рудників одного родовища: історична Брянцівська копальня (рудник №1) і пізніші стволи, зокрема 3-біс, де перед війною відкривали туристичний маршрут на глибині 288 метрів. На поверхні були копри, збагачувальні цехи, залізниця до станції Сіль. Під землею — камери, штреки, вентиляція, підйомники.

Місто виросло з солі. У XVII столітті тут було село Брянцівка навколо солеварень. У 1991-му Карло-Лібкнехтівськ перейменували на Соледар. За переписом 2001 року жили 13 151 людина. Після боїв 2022–2023 років місто фактично спорожніло.

• Розташування: Донецька область, Бахмутський район, громада Соледара.
• Корисна копалина: кам’яна сіль (галіт), на-гора — харчова й технічна сіль.
• Оператор до зупинки: ДП «Артемсіль» (назва об’єднання з 1976 року).
• Тип розробки: підземна, переважно камерна, на пологих пластах.

Ці чотири пункти пояснюють, чому рудник став і промисловим гігантом, і туристичним місцем. Пологі пласти зручно різати, камери виходять величезні, а сіль тримає склепіння краще, ніж здається з поверхні.

Історія: від солеварень до «Артемсілі»

Виварювальну сіль у цьому краї знали ще з XVI століття. Кам’яну — значно пізніше. У 1877–1878 роках інженер Н. Г. Іванов розкрив свердловинами дев’ять соляних пластів. Найпотужніший, Брянцівський, мав товщину близько 40 метрів. Це вже не «жила», а пласт, з якого можна жити десятиліттями.

У 1879-му почали будувати першу шахту — Брянцівську копальню. У 1881-му вона дала перші промислові тонни: понад 4 тисячі. Через три роки копальня видала вже близько 4,2 млн пудів — орієнтовно 69 тисяч тонн. Сіль чиста, пласт потужний, попит стабільний — темп зріс швидко.

У 1884–1885 роках навколо Брянцівки працювали вже п’ять рудників, один з них навіть назвали Новою Величкою. Орієнтир зрозумілий: польську Величку тоді знав кожен, хто торгував сіллю. Донбас пробував стати своїм «соляним Краковом». І частково став — не музеєм, а заводом.

Далі — індустріальна драбина. Нові стволи, залізниця, робітничі селища. У радянський період промисли звели в одне державне об’єднання, яке 1976 року отримало назву «Артемсіль». До початку XXI століття підприємство закривало внутрішній ринок України майже повністю і експортувало десятки відсотків продукції.

Відпрацьовані камери не закидали ґрунтом. Їх лишали як порожнини в моноліті. З часом туди провели світло, зробили маршрути, каплицю, лікувальні палати. Шахта перестала бути лише цехом. Вона стала місцем, куди їхали з Донецька, Харкова, Києва — подивитися, послухати, полечитися.

Наскільки велика шахта: цифри без прикрас

Тут легко з’їхати в легенду. «Підземне місто», «триста кілометрів», «танки проїдуть». Реальні цифри скромніші — і все одно вражають. За даними nv.ua, за майже 150 років на родовищі видобули близько 250 млн тонн солі, а розвідані запаси оцінюють приблизно в 5 млрд тонн. Тобто вибрано лише кілька відсотків пласта. Геологи інколи кажуть: менше п’яти.

Глибина туристичного горизонту, яку називають найчастіше, — 288 метрів. У популярних текстах пишуть «майже 300». Обидва варіанти не сперечаються: різні стволи, різні пласти. Протяжність виробок — понад 200 км. Це сумарна цифра розвіданих і пройдених галерей, а не один нескінченний коридор, яким можна їхати годину.

Цифра 1,9 млн тонн за 2021 рік — з офіційного матеріалу u24.gov.ua. На експорт тоді пішло 744,2 тис. тонн, майже 40% відвантаження. Сіль ішла в Польщу, Угорщину, Грузію, Молдову й далі. Всередині країни нею солили їжу, сири, зимові дороги, хімічні процеси і метал.

Мікроклімат окремо варто тримати в голові. 14–15 градусів, відносна вологість близько 60%, майже немає вугільного пилу, низька природна радіоактивність масиву. Для шахтаря це робоче середовище. Для фізика — щит від фону. Для лікаря — привід поставити під землею палати. Для туриста — просто дивно: влітку нагорі спека, а ти в светрі, і сіль поблискує, ніби іній, який не тане.

Як видобували сіль

Родовище зручне. Пласти пологі, потужні, сіль чиста. Камерна система тут логічна: вирізаєш камеру, лишаєш цілик-опору, йдеш далі. З часом виростають зали, в яких потім можна поставити сцену. Це не випадковість, а наслідок геології.

Спускали техніку не «як у кіно». Головна геологиня підприємства Вікторія Скрипник пояснювала: стволи глибокі й вузькі, обладнання доводилося розбирати нагорі, опускати й збирати знову. Це довго. І це одразу б’є по картинці, ніби в шахту заїжджає колона бронетехніки.

Далі сіль дробили, піднімали, сушили, фасували. Бренд «Артемсіль» знали навіть ті, хто не читав етикетку — синя пачка, кам’яна квітка, дрібні кристали. Помічав таке: до 2022-го люди рідко казали «беру саме артемсіль». Казали «звичайну сіль». А коли влітку 2022-го її не стало на полицях, назву згадали всі.

• Пласт ріжуть камерним способом, лишаючи соляні опори.
• Підйом — клітями й скіпами через вертикальні стволи.
• На-гора — сушіння, помел, фасування харчової та технічної солі.
• Відпрацьовані камери не завжди гасять: частина ставала маршрутами й палатами.

Останній пункт — ключ до «підземного міста». Якби камери одразу закладались, не було б ні концертів, ні футболу, ні церкви в солі. Друге життя рудника трималося на тому, що порожнеча в галіті стабільна, суха і велика.

Підземне місто: маршрути, церква, скульптури

До війни Соледар був однією з небагатьох в Україні точок, де турист спускався на сотні метрів не у вугілля, а в сіль. Екскурсії вели на 200–300 метрів. Каска, ліхтар, куртка — і ліфт. Спуск займає хвилини, адаптація до світла й тиші — трохи довше. За досвідом тих, з ким я говорив після поїздки, найсильніше враження не «вау, сіль», а масштаб: стеля десь угорі, голос лунає інакше, підлога хрумтить дрібним галітом.

У квітні 2021-го «Артемсіль» відкрила пішохідний маршрут «Таємниці підземного соляного світу» на історичному руднику №1 — тій самій Брянцівській копальні. Це був шлях довжиною близько пів кілометра: лабіринт, церковний музей, старі виробки. 30 листопада 2021-го додали «Феєрію солі» на стволі 3-біс, на глибині 288 метрів. Там показували скульптури морських істот і монокристали.

У залах стояли фігури з солі, герб міста, вирізаний у породі. Один із «солевиків» мав потертий ніс: відвідувачі цілували його «на щастя». Є великий кристал галіту — з людський зріст. Є каплиця, висічена в масиві. Стіни, підлога, стеля — усе сіль. Штучне світло б’є в грані кристалів, і зала перестає виглядати як виробка.

• «Таємниці підземного соляного світу» — рудник №1, Брянцівська копальня, з квітня 2021 року.
• «Феєрія солі» — ствол 3-біс, 288 м, відкритий 30 листопада 2021 року.
• Підземна церква в соляному масиві.
• Скульптури, герб Соледара, великий кристал солі.
• Кав’ярня в концертній залі — так, каву під сіллю теж наливали.

Для Донеччини такі маршрути були спробою показати край не через терикон, а через геологію й ремесло. Встигли недовго: від туристичного ривка 2021-го до зупинки видобутку минув рік.

Концерти, футбол і повітряна куля

Акустика соляної камери своєрідна. Звук не «з’їдається» м’якими стінами, бо стін м’яких немає. У 2004 році тут провели фестиваль класичної музики «Соляна симфонія». Співала народна артистка України Вікторія Лук’янець, солістка Віденської опери, диригував австрієць Курт Шмід, грав симфонічний оркестр Донбасу. Зал був розрахований приблизно на 250 слухачів.

Концерти повторювали, оркестр грав під землею і 2006-го. У вересні 2020-го в тій самій великій камері зіграли футбольний матч. Поле — теж сіль. Ворота, розмітка, біла «трава», якої немає. Фото з того матчу розійшлися ширше, ніж багато офіційних буклетів підприємства.

І ще один факт, який любили гіди: у соледарській камері відбувся перший у світі політ повітряної кулі під землею. Запис потрапив до Книги рекордів Гіннеса. Трюк тримається на розмірах зали: кулі треба місце, якого в звичайній шахті просто немає.

Спелеосанаторій «Соляна симфонія»

З початку 1990-х у камерах облаштували спелеосанаторій. Спочатку це був лікувальний комплекс санаторію «Донбас», пізніше назва «Соляна симфонія» закріпилась і за медициною, і за музикою. Глибина — ті самі майже 300 метрів. Людей з астмою, бронхітами, алергіями селили в соляних палатах. Місткість, яку згадують джерела, — близько 100 пацієнтів.

Логіка проста: стабільна температура, дрібний соляний аерозоль, немає міського пилу й пилку. Частина пацієнтів відчувала полегшення. Частина — ні. Спелеотерапія має і прихильників, і скепсис у медичній літературі. Цей текст не замінює консультацію лікаря. Якщо розглядаєте соляні виробки як лікування — лише після фахівця, і точно не «замість інгалятора».

Для міста санаторій був другою ногою економіки: не тільки тонни на-гора, а й ліжко-дні під землею. Номери можна було зняти, люди їхали на курс і спускались кліттю.

Наука під сіллю

У 1977 році в соледарській шахті запрацювала Артемівська наукова станція зі сцинтиляційним детектором. Сіль тут потрібна не як продукт, а як щит. Природна радіоактивність соляного масиву більш ніж у 300 разів нижча, ніж у звичайного ґрунту. Для ловлі нейтрино це подарунок: менше фону — чіткіший сигнал.

Детектор «Коллапс» шукав антинейтрино від колапсу зірок. Мішенню слугувала навколишня сіль. Станція стояла на глибині понад 100 метрів — не туристичний горизонт, окремий науковий кут рудника. Шахта одночасно годувала країну, лікувала легені й слухала космос.

Що сталось після 2022 року

Повномасштабне вторгнення дійшло до Соледара швидко. Видобуток зупинили в квітні 2022-го — уперше від Другої світової. 16 травня, за свідченням шахтарів, з рудника виїхали останні вантажівки. Наступного дня авіабомба пошкодила адмінбудівлю. 28 травня зруйнували корпус копальні. Цехи горіли, обладнання били, фасувальні лінії вже не існували як виробництво.

З містом було гірше. Соледар стоїть на шляху на Бахмут, тож його не «обійшли». Бої розтягнулися на другу половину 2022-го і січень 2023-го. Українські сили утримували місто ще на початку січня. У середині — другій половині січня 2023 року Соледар окупували російські війська. Дати в джерелах розходяться на кілька днів, орієнтир — до 25 січня.

Шахта в цих боях фігурувала постійно. Не як завод, як простір. Хто контролює стволи, той нібито контролює «підземне місто». На практиці все жорсткіше. Вікторія Скрипник казала прямо: вентиляція зупинена, кисню бракує, стволи вузькі, техніку туди швидко не заведеш. Після окупації навіть окупаційна адміністрація визнавала: спускатися важко, виробки пошкоджені.

Для країни зупинка «Артемсілі» стала діркою в простій речі — солі. 94% внутрішнього споживання раптом треба було закривати імпортом і меншими виробниками. Полиці влітку 2022-го це показали без аналітики.

1. Квітень 2022 — зупинка видобутку через бойові дії.
2. Травень 2022 — удари по адмінбудівлі та корпусах.
3. Літо 2022 — сіль «Артемсіль» зникає з магазинів.
4. Січень 2023 — місто окуповане після важких боїв.
5. Далі — рудник стоїть, спусків немає, населення міста фактично нульове.

Повернення можливе лише після деокупації і довгої інженерної роботи. Сіль у пласті нікуди не ділась. Зникли люди, логістика, безпека стволів, вентиляція. Родовище на 5 млрд тонн саме себе не запустить.

Міф про танки в соляних тунелях

У січні 2023-го мережу залило заявами, ніби через шахти Соледара можна ганяти танки й БМП. Картинка ефектна. Фізика — ні. Ствол — це вертикальна труба. Щоб опустити туди комбайн, його різали на частини. БТР у кліть не заїжджає «з ходу». Горизонтальні камери великі, так. Але між «велика зала» і «військова траса» — вузькі збійки, перепади, завали й вимкнена вентиляція.

Стратком ЗСУ тоді вказував, що частина «доказів» знімалась не в соледарській шахті. Геологи «Артемсілі» називали історії про техніку під землею маячнею. Корисне правило: якщо вам показують «секретний тунель на 200 км», питайте, який саме ствол і де схема відкатки. 200 км — сума конфігурацій родовища, не шосе.

Соледар і інші соляні шахти

Порівняння з Величкою просять завжди. Обидва місця — сіль, камери, туризм. Різняться віком, статусом і тим, що з ними сталось.

У практиці я не раз чув: «Величка красивіша для фото, Соледар — більший і чесніший як шахта». Польський маршрут шліфували десятиліттями. Соледар до 2021-го лише розганяв туризм, лишаючись заводом. У цьому була сила. І вразливість: завод можна зупинити одним фронтом.

З українського боку логічні паралелі — Солотвино на Закарпатті й солеварні Дрогобиччини. Ніде більше в країні не було такого поєднання: мільйони тонн на рік, симфонічний оркестр на глибині майже 300 метрів і нейтринний детектор за сусіднім ціликом.

Що з цим робити нам зараз

Якщо шукали, чи можна поїхати в Соледар шахта на екскурсію — ні. Місто окуповане, спуски закриті, безпека нульова. Віртуальні тури, зняті до війни, ще можна знайти: маршрут «Таємниці підземного соляного світу» оцифрували. Це зараз найчесніший спосіб «спуститися». Не замінює запаху, але зберігає масштаб.

Якщо шукали сіль — український ринок після 2022-го перебудовувався без «Артемсілі». Харчову й технічну сіль беруть з інших вітчизняних виробників і з імпорту. Історія ж не закінчилась: вона заморожена в пласті. П’ять мільярдів тонн нікуди не виїхали. Виїхали люди. Понад 2500 пов’язаних із підприємством і містом лишили домівки.

Моя позиція проста. Соледар не можна зводити ні до «солі для борщу», ні до «котла січня 2023-го». Це 140 років праці, рідкісна геологія і дивна культура під землею, яку ми встигли показати світу лише кілька сезонів. Варто зберігати знімки, свідчення шахтарів і віртуальні тури — не як ностальгію, як технічне завдання на потім. Коли з’явиться шанс відновити хоча б маршрут 3-біс, добре б не вигадувати шахту заново, а згадати, якою вона була.

Подивіться віртуальний спуск, зберіть спогади екскурсоводів і геологів, підтримайте фіксацію руйнувань індустріальної спадщини Донеччини. І не купуйтесь на відео «танків у солі». Шахта цього не заслуговує — ні як завод, ні як пам’ять.