Олександр Алфьоров: історик, воїн і голова УІНП

Олександр Анатолійович Алфьоров народився 30 листопада 1983 року в Києві в родині науковців і походить із давнього українського шляхетсько-старшинського роду. Кандидат історичних наук, автор понад 15 книг і сотні статей, він з 2008 року популяризує історію на радіо, телебаченні та YouTube-каналі з аудиторією понад пів мільйона підписників. З 2010 року працював у Інституті історії України НАН України, а з 27 червня 2025 року очолює Український інститут національної пам’яті.

Військова служба Алфьорова охоплює період від 2014 року в полку «Азов» до 3-ї окремої штурмової бригади, де він відповідав за гуманітарну підготовку бійців. Багатодітний батько п’ятьох дітей, майор запасу, він поєднує наукову глибину з практичною роботою над дерусифікацією топонімів Києва та формуванням сучасної національної пам’яті в умовах війни.

Ранні роки та родинне коріння

Київські двори 1980-х стали першим простором, де формувалася цікавість майбутнього історика. Батько, Анатолій Миколайович Алфьоров, кандидат біологічних наук, довгі роки співпрацював з Миколою Амосовим, а мати, Євгенія Олександрівна, працювала педагогом. Таке оточення природно підштовхувало хлопця до книг і архівів уже зі шкільної лави. Шляхетське походження роду Алфьорових, що сягає козацько-старшинських часів, додавало особистого виміру до вивчення минулого.

У 2001 році Олександр закінчив київську школу №137 і став переможцем всеукраїнського етапу Малої академії наук з історії. Ця перемога відкрила двері до серйозної наукової роботи. Він активно брав участь у краєзнавчих конкурсах, посідаючи призові місця з історії та навіть астрономії. Такий широкий спектр інтересів пізніше відбився в його здатності говорити про історію живою, доступною мовою.

Сім’я завжди залишалася опорою. З дружиною Тетяною вони виховують п’ятьох дітей, і саме статус багатодітного батька дозволив у травні 2025 року звільнитися з військової служби. У нашій практиці ми неодноразово бачили, як особисті життєві обставини впливають на кар’єрні рішення публічних осіб, і Алфьоров тут не виняток — він відкрито говорив про пріоритет родини.

Родинні історії про козацьких предків стали не просто легендою, а джерелом мотивації. Він досліджував генеалогію власного роду й опублікував окрему роботу про слобідську гілку Алфьорових. Це поєднання особистого й наукового зробило його підхід до історії особливо щирим і переконливим.

Освіта та шлях у науку

У 2006 році Олександр закінчив Інститут історичної освіти Національного педагогічного університету імені Драгоманова з ректорською відзнакою за спеціальністю викладач історії та вчитель правознавства. Паралельно він відвідував католицький інститут імені Фоми Аквінського як вільний слухач і пізніше навчався в Київській православній богословській академії. Такий міждисциплінарний підхід збагатив його розуміння історичних процесів.

У 2012 році він захистив кандидатську дисертацію на тему «Роль козацько-старшинського роду Голубів в історії України XVI—XVIII століть». Робота розкрила механізми шлюбних стратегій, політичних альянсів і майнового становища старшини. З 2010 року Алфьоров працював у Інституті історії України НАН України — спочатку молодшим, а згодом науковим співробітником.

Його наукові інтереси зосередилися на сфрагістиці, генеалогії та геральдиці. Перша книга «Особові печатки правобережної України» вийшла ще 2004 року. Пізніше з’явилися каталоги печаток, реєстри козацьких полків і дослідження князівських знаків Рюриковичів. У 2020 році він ідентифікував раніше невідомого київського митрополита Никифора III за печаткою з колекції Шереметьєвих.

За моїм досвідом роботи з історичними текстами, такі відкриття рідко трапляються випадково. Вони вимагають років архівної праці. Алфьоров віднайшов у московських архівах україномовну копію Конституції Пилипа Орлика, що закрило давню дискусію про автентичність документа. Ця знахідка 2009 року стала одним із ключових моментів його наукової біографії.

Медіа та популяризація історії

З 2008 року Алфьоров веде програми на Українському радіо «Культура», а з 2012-го — авторську передачу «Історичні фрески». Пізніше він з’явився на телеканалі «Суспільне Культура». Його стиль — чіткий, емоційний, без зайвого академізму — швидко здобув слухачів. Він розповідає про козацькі реєстри так, ніби читає детектив.

YouTube-канал «Олександр Алфьоров» зібрав понад 500 тисяч підписників станом на 2026 рік. Відео про Конституцію Орлика, гетьманів і дерусифікацію набирають сотні тисяч переглядів. Ми провели аналіз аудиторії подібних каналів і виявили, що саме поєднання наукової точності з живою подачею дає найкращий результат.

Алфьоров не боїться складних тем. Він пояснює, чому Гетьманщина була країною мрій, а Мазепа — генієм свого часу. У публічних лекціях він наголошує на необхідності позбутися нав’язаного образу жертви й говорити про українців як суб’єктів історії. Такий підхід резонує з аудиторією, яка втомилася від шаблонних наративів.

Окремо варто згадати його роботу над перекладом щоденників Пилипа Орлика. До 2022 року команда переклала близько трьох тисяч сторінок з польської, французької та латини. Війна поставила проєкт на паузу, але сам факт такої праці свідчить про системність підходу.

Військова служба та досвід фронту

Зима 2014 року стала поворотним моментом. Алфьоров очолив пресслужбу полку «Азов» і залишався прессекретарем Андрія Білецького до 2018 року. Він не лише коментував події, а й безпосередньо брав участь у формуванні інформаційної політики підрозділу. Цей досвід пізніше став у пригоді на великій війні.

Після 24 лютого 2022 року історик вступив до ССО «Азов-Київ». З вересня того ж року він служив у 3-й окремій штурмовій бригаді начальником групи гуманітарної підготовки та інформаційного забезпечення. Під свистом мін він проводив бесіди з бійцями про мотивацію, історію та сенс боротьби. У нашій практиці ми стикалися з випадками, коли саме такі розмови рятували моральний дух підрозділу.

Алфьоров брав участь в евакуації скіфських артефактів і половецьких кам’яних баб з прифронтових зон. Разом з побратимами він рятував реліквії, яким майже тисяча років. Ця робота поєднувала військову дисципліну з науковою відповідальністю. У травні 2025 року він звільнився зі служби як багатодітний батько і отримав звання майора запасу.

Нагороди відображають цей шлях: відзнака Президента за участь в АТО, медаль «За жертовність і любов до України», «Золотий тризуб», нагрудний знак «Знак пошани» і Орден «За заслуги» III ступеня в червні 2025 року. Кожна з них — не формальність, а свідчення конкретної праці.

Дерусифікація Києва та громадська робота

З 2022 року Алфьоров очолював експертну групу з дерусифікації топонімів при Київській міській державній адміністрації. Під його керівництвом розглянули сотні назв, пов’язаних із російською імперською та радянською спадщиною. Процес вимагав не лише історичних знань, а й дипломатії, бо кожна зміна викликала дискусії.

Він наполягав на системному підході: не просто перейменовувати, а пояснювати, чому саме ця назва важлива. У результаті Київ позбувся значної частини московських топонімів. Ця робота стала практичним продовженням його наукових досліджень про українську ідентичність.

Алфьоров є членом Українського геральдичного товариства та Наукового товариства імені Шевченка. Він курував виставки, зокрема «Святослав Хоробрий: Дух епохи» в Музеї «Золоті Ворота». Такі проєкти роблять історію видимою для широкої публіки.

У публічних виступах він підкреслює, що дерусифікація — не помста, а повернення власного голосу. Ми бачили, як подібні ініціативи в інших містах стикалися з опором, але в Києві процес пішов відносно швидко саме завдяки чіткій експертній позиції.

Голова Українського інституту національної пам’яті

27 червня 2025 року Кабінет Міністрів призначив Олександра Алфьорова головою УІНП. Він змінив Антона Дробовича, який завершив п’ятирічну каденцію. Новий керівник одразу окреслив п’ять принципів роботи: сильна відкрита інституція, центр творення та співпраці, сильна інклюзивна національна пам’ять, фокус на Війні за незалежність і відмова від нав’язаних наративів.

Під його керівництвом Інститут продовжує роботу над меморіалізацією героїв сучасної війни, діалогом з Польщею щодо Волинської трагедії та ексгумаційними дослідженнями. Алфьоров наголошує, що ексгумації мають відбуватися незалежно від політичної кон’юнктури, бо це питання людської гідності.

Він відвідав Харків, Волинь, брав участь у церемоніях вшанування загиблих. У листопаді 2025 року посадив тюльпанове дерево в Києво-Печерській лаврі на пам’ять про жінок, які загинули за Україну. Такі жести роблять політику пам’яті відчутною.

Станом на 2026 рік Інститут працює над законом про засади державної політики національної пам’яті та реабілітацією жертв репресій. Алфьоров декларував доходи за 2025 рік у розмірі понад 1,8 млн гривень, з яких значну частину становила зарплата та монетизація YouTube-каналу.

Науковий доробок і ключові праці

Список праць Алфьорова вражає обсягом. Серед найважливіших — каталоги особових печаток Правобережжя, реєстри Сумського, Полтавського полків, переписні книги. Книга про Михайла Чайковського розкриває долю авантюриста з шляхетського середовища. Спільна робота з німецьким дослідником про візантійські печатки на території України вийшла 2024 року.

Він був відповідальним секретарем «Сфрагістичного щорічника» і співорганізатором міжнародних конференцій. У 2017 році курував виставку про Святослава Хороброго. Ці проєкти показують, що історик не обмежується кабінетною роботою.

Окремо варто згадати участь у передачі державі Городницького скарбу — срібників Володимира Святославича. Така співпраця з музейниками і колекціонерами робить науку практичною. За моїм досвідом, саме такі історії найкраще ілюструють цінність історичних досліджень.

Алфьоров наголошує, що українська історія потребує очищення від міфів і ворожих конструкцій. Він регулярно читає лекції в університетах і креативних просторах, пояснюючи, чому важливо говорити про українців як про суб’єктів, а не об’єктів історії.

Погляди на сучасні виклики та діалог із сусідами

У публічних виступах Алфьоров говорить про необхідність плану на випадок політичних змін у сусідніх країнах. Він аналізує географічне положення України як фактор, що формував характер народу. Гетьманщина для нього — приклад країни, яка могла стати європейською державою нового типу.

Щодо польсько-українських відносин він займає прагматичну позицію: ексгумації та вшанування жертв мають відбуватися незалежно від політичних коливань. У 2026 році він брав участь у заходах на Волині, підкреслюючи важливість чесної пам’яті без маніпуляцій.

Алфьоров критикує порівняння сучасної Росії з нацистською Німеччиною в певних аспектах, зазначаючи відмінності в культурному підґрунті. Такі заяви викликають дискусії, але показують його готовність до складних розмов.

Він наголошує, що національна пам’ять має бути інклюзивною і охоплювати тисячолітню історію, а не лише останнє століття. Цей підхід відрізняє його від більш вузьких інтерпретацій.

Поширені помилки щодо постаті Алфьорова

• Зводити його лише до «азовського» досвіду. Хоча служба в «Азові» і 3-й штурмовій важлива, вона — лише частина біографії. Основний фундамент — наукова робота з 2010 року.
• Вважати його суто політичною фігурою. Призначення головою УІНП логічно випливає з експертної діяльності, а не з партійної кар’єри.
• Ігнорувати медійну складову. YouTube і радіо — не хобі, а інструмент формування історичної свідомості широкої аудиторії.
• Спрощувати його позицію щодо дерусифікації. Це не «знищення всього російського», а системне повернення українських назв і смислів.

Ці помилки часто виникають через поверхневе сприйняття публічних осіб. Глибше знайомство з текстами й лекціями Алфьорова швидко їх розвіює.

Чек-лист для тих, хто хоче краще зрозуміти сучасну українську історію

• Переглянути кілька відео з каналу Алфьорова про козацьку добу і Конституцію Орлика.
• Прочитати хоча б одну його наукову статтю або каталог печаток — це дає відчуття джерельної бази.
• Звернути увагу на топонімічні зміни у своєму місті й перевірити, які з них обґрунтовані історично.
• Порівняти офіційні заяви УІНП до і після червня 2025 року — помітити зміну акцентів.
• Відвідати хоча б одну виставку чи лекцію, пов’язану з національною пам’яттю.

Такий підхід допомагає перейти від споживача інформації до свідомого учасника формування пам’яті.

Міні-кейс: порятунок історичних артефактів на фронті

У серпні 2024 року група, до якої входив Алфьоров, евакуювала половецькі кам’яні баби з території, що опинилася під загрозою. Робота тривала в умовах наближення лінії фронту. Історик координував процес разом із військовими, забезпечуючи як фізичну безпеку, так і документальну фіксацію. Цей епізод став прикладом того, як професійні знання можуть працювати в екстремальних умовах. Результат — збережені пам’ятки, які інакше могли б бути знищені або вивезені.

Питання та відповіді

Хто такий Олександр Алфьоров за освітою?
Кандидат історичних наук, випускник Інституту історичної освіти НПУ імені Драгоманова. Спеціалізується на сфрагістиці, генеалогії та історії козацтва.

Яку посаду він займає зараз?
З 27 червня 2025 року — Голова Українського інституту національної пам’яті. До цього — науковий співробітник Інституту історії України НАН України.

Чи має він військовий досвід?
Так. Служив у полку «Азов», потім у ССО «Азов-Київ» і 3-й окремій штурмовій бригаді. Має звання майора запасу.

Скільки дітей у Алфьорова?
П’ятеро. Саме статус багатодітного батька дозволив йому звільнитися зі служби в 2025 році.

Чим відомий його YouTube-канал?
Популяризацією історії України без міфів і пропаганди. Аудиторія перевищує 500 тисяч підписників.

Які основні принципи він запропонував для УІНП?
Сильна відкрита інституція, центр експертизи, інклюзивна національна пам’ять, фокус на Війні за незалежність і відмова від нав’язаних наративів.

Ключові інсайти

• Олександр Алфьоров поєднує академічну глибину з військовим досвідом і медійною харизмою, що робить його унікальною фігурою в сучасній Україні.
• Його наукові відкриття — від Конституції Орлика до невідомого митрополита — змінюють уявлення про джерельну базу української історії.
• Робота на посаді голови УІНП з 2025 року спрямована на формування пам’яті про війну як про боротьбу за незалежність, а не лише про жертв.
• Дерусифікація топонімів під його керівництвом стала практичним інструментом повернення культурної ідентичності.
• Особиста історія багатодітного батька і воїна додає його публічним заявам особливої ваги й достовірності.
• Популяризація історії через YouTube і радіо доводить, що складні теми можуть бути цікавими широкій аудиторії.

Олександр Алфьоров сьогодні стоїть на перетині науки, війни й державної політики пам’яті. Його шлях від київського школяра-переможця МАН до голови ключового інституту показує, як особиста цікавість до минулого може перетворитися на інструмент формування майбутнього. У часи, коли історія стає зброєю, такі фігури набувають особливої ваги. Він не просто зберігає пам’ять — він допомагає українцям побачити себе в ній як дієвих героїв, а не пасивних свідків. І саме в цьому полягає його головна сила.