Ніна Матвієнко постала перед Україною як одна з найпотужніших і найщиріших голосів народної пісні, чий спів не просто звучав, а пробуджував у мільйонів слухачів глибоке переживання рідної землі, її болю та радості.
Її шлях від багатодітного бідного села на Житомирщині через заводські будні й інтернатські випробування до звання Героя України та посмертного визнання Національною легендою України демонструє, як особиста стійкість і відданість традиції перетворюються на культурну силу, що переживає часи.
Сьогодні ім’я Ніни Матвієнко асоціюється не лише з архівними записами, а й із живою спадщиною: донька Антоніна продовжує співочу лінію, молоді виконавці звертаються до її манери, а її пісні залишаються тим самим містком, який з’єднує покоління навіть у найскладніші для країни моменти.
Дитинство, загартоване працею і піснею
Ніна Митрофанівна Матвієнко народилася 10 жовтня 1947 року в селі Неділище Ємільчинського району Житомирської області п’ятою дитиною в селянській родині, де загалом виховували одинадцятьох. Батьки — Митрофан Устимович та Антоніна Ільківна — ледве зводили кінці з кінцями, тож уже з чотирьох років дівчинка допомагала доглядати молодших братів і сестер, пасла худобу й одного літа навіть наймитувала в дядька. Така рання відповідальність сформувала характер, у якому поєднувалися працьовитість, чуйність і внутрішня дисципліна.
Мати майбутньої співачки володіла рідкісним даром — співала в три, а іноді й у чотири голоси. Ця домашня багатоголосість стала першим музичним університетом для Ніни. Пісня в родині звучала не для розваги, а як спосіб виживання духу в умовах постійної нужди. Саме тому згодом Ніна Матвієнко так природно відчувала автентичну народну манеру — вона виросла не в штучній фольклорній студії, а в живому звучанні сільського побуту.
У одинадцять років через скрутне становище сім’ї дівчину віддали до школи-інтернату в Потіївці Радомишльського району. Там її чекали не лише уроки, а й суворі покарання: за найменшу провину вихователь міг годинами тримати в кутку на колінах. Ці випробування не зламали, а загартували. Ніна знайшла розраду в атлетиці та акробатиці, а головне — у пісні, яка ставала внутрішньою опорою. Пізніше вона неодноразово згадувала, що саме в інтернаті зрозуміла: голос — це не просто звук, це спосіб говорити правду, коли все інше замовкає.
Від заводської табельниці до солістки хору Верьовки
Закінчивши інтернат, Ніна влаштувалася на завод «Хіммаш» у Коростені — спочатку табельницею, потім ученицею кранівника. Паралельно мрія про сцену не згасала. У 1966 році за порадою викладачки вона записалася до вокальної студії при Державному заслуженому українському народному академічному хорі імені Григорія Верьовки. Перші спроби на естрадному конкурсі в Житомирській філармонії завершилися невдачею: журі не сприйняло її надто автентичну, не «причесану» манеру. Та саме ця «неправильність» стала її головною силою.
У 1968 році Ніна Матвієнко стала солісткою хору Верьовки, а також учасницею вокального тріо «Золоті ключі». Того ж року після концерту в Києві відбулася зустріч, яка змінила особисте життя: художник Петро Гончар після виступу заявив, що вона стане його дружиною. Так почалася не лише творча, а й сімейна історія, в якій мистецтво й духовність завжди йшли поруч. Уже в 1967 році стартувала активна гастрольна діяльність — спочатку Радянський Союз, згодом закордонні поїздки до Мексики, Канади, США, Польщі, Франції та інших країн.
У 1975 році Ніна Матвієнко закінчила філологічний факультет Київського університету імені Тараса Шевченка. Освіта дала їй глибше розуміння слова, тексту пісні, історичного контексту. Вона не просто виконувала мелодії — вона проживала кожну долю, кожну історію, заховану в народних рядках. Саме це відрізняло її від багатьох тогочасних виконавців, які часто обмежувалися зовнішньою ефектністю.
Магія голосу: автентичність як головне кредо
Голос Ніни Матвієнко важко описати звичайними музичними термінами. Він поєднував потужність, м’якість, драматичну глибину й водночас дитячу щирість. Вона співала не «про народ», а як сама частина цього народу — з усіма його ранами, надією й незламністю. У часи, коли радянська система послідовно витісняла українську мову та пісню з публічного простору, Ніна Матвієнко робила зворотне: їздила селами, записувала старовинні мелодії, оцифровувала старі касети й повертала їх на сцену в живому, емоційно насиченому звучанні.
Її виконання ніколи не було холодним академізмом чи естрадним лоском. Вона зберігала регіональні нюанси, природні прикраси, емоційні акценти, які робили кожну пісню унікальною. Публіка плакала й сміялася разом із нею — від «Ой у вишневому саду» до «Чарівної скрипки» чи «Квітки-душі». Цей голос став одним із тих небагатьох, що змогли пронести справжню українську пісенну традицію крізь десятиліття ідеологічного тиску.
Пізніше, вже в незалежній Україні, Ніна Матвієнко поєднувала фольклор із академічним звучанням як солістка Національного ансамблю солістів «Київська камерата». Вона не боялася експериментів, але ніколи не зраджувала головного — щирості. Саме тому її записи й сьогодні звучать так свіжо й сучасно, ніби виконані вчора.
Сім’я як творча династія
У шлюбі з Петром Гончаром народилося троє дітей. Син Іван (1972) спочатку пішов шляхом батька-художника, а згодом став ченцем — ієродияконом церкви Іоанна Богослова в Ніжині. Син Андрій (1973) обрав іконопис. Донька Антоніна (1981), відома як Тоня Матвієнко, стала співачкою й акторкою, у 2021 році отримала звання Заслуженої артистки України. Вона не просто продовжила справу матері — вона розвинула її, додавши власний тембр і сучасне бачення.
Тоня неодноразово говорила, що мати була для неї не лише зразком професіоналізму, а й прикладом внутрішньої сили. Дві онуки — Уляна та Ніна — уже підростають у творчій атмосфері. Таким чином, родина Матвієнко-Гончарів стала справжньою династією, де мистецтво передається як естафета, а не як обов’язок. Ніна Матвієнко завжди наголошувала: головне — не слава, а те, щоби після тебе залишилося щось більше, ніж просто спогади.
Громадянська позиція та участь у доленосних подіях
Ніна Матвієнко ніколи не була байдужою до того, що відбувається в країні. Вона брала участь у Помаранчевій революції та Євромайдані — не як публічна особа для камер, а як людина, яка вірила: українська пісня й українська свобода нероздільні. У 2011 році очолювала журі Міжнародного конкурсу українського романсу імені Квітки Цісик у Львові, була головою Експертної ради фестивалю «Дивосвіт». У 2016-му отримала звання Почесної громадянки Києва.
Її громадянська позиція виявлялася не лише на майданах. Вона озвучувала мультфільм «Мавка. Лісова пісня» (2023), записувала вступне слово до аудіокниги Блаженнішого Любомира Гузара. Кожна така дія була продовженням головної місії — зберігати й передавати українську духовність наступним поколінням.
Нагороди та державне визнання
Творчий шлях Ніни Матвієнко відзначений низкою найвищих державних нагород. У 1979 році вона отримала звання Заслуженої артистки України, у 1985-му — Народної артистки УРСР. 1988 рік приніс Державну премію УРСР імені Тараса Шевченка. У 2006-му указом Президента Віктора Ющенка Ніна Матвієнко стала Героєм України. 2020 року нагороджена Орденом княгині Ольги II ступеня та премією «Українська пісня року» в номінації «Легенда української пісні».
| Рік | Нагорода / звання | За що присуджено |
|---|---|---|
| 1979 | Заслужена артистка України | Значний внесок у розвиток українського народного мистецтва |
| 1985 | Народна артистка УРСР | Високі досягнення в концертній діяльності та збереженні фольклору |
| 1988 | Державна премія ім. Тараса Шевченка | За вагомий внесок у розвиток української культури |
| 2006 | Герой України | За особисті заслуги перед державою в галузі культури |
| 2020 | Орден княгині Ольги II ступеня | За багаторічну плідну працю та громадянську позицію |
| 2024 (посмертно) | Національна легенда України | За особливий внесок у формування національної ідентичності |
Дані про нагороди базуються на офіційних указах та енциклопедичних джерелах.
Книги спогадів: роздуми про життя і себе
У 2003 році вийшла книга «Ой виорю нивку широкую» — біографічна розповідь із репертуаром понад 250 пісень. Через рік з’явилися спогади «Уже так не буде, як є». Це не просто мемуари. Ніна Матвієнко писала відверто, без прикрас, про дитинство, випробування, радість творчості й ціну, яку доводиться платити за відданість справі. Книги стали важливим документом епохи й водночас інтимним портретом жінки, яка навчилася бути сильною, не втрачаючи ніжності.
Останні роки: хвороба, гідність і прощання
Останні чотири роки життя Ніна Матвієнко боролася з тяжкою хворобою, про яку майже не говорила публічно. Вона до кінця зберігала енергію — бігала сходами, вела активний спосіб життя, не курила й не вживала алкоголю. На початку серпня 2023 року стан різко погіршився, довелося викликати швидку й госпіталізуватися. Два місяці в лікарні завершилися 8 жовтня 2023 року. До свого 76-річчя вона не дожила всього два дні.
Донька Антоніна в інтерв’ю Суспільному згадувала, що для всіх це стало шоком: «Людина, яка все життя була енергійною, атлетичною… і таке могло статися». Після смерті труну ненадовго привезли до двору — щоб мама хоч на мить «побувала вдома». Поховали Ніну Матвієнко на Звіринецькому кладовищі в Києві. У 2025 році на могилі виправили помилку в даті смерті — символічний акт поваги до точності пам’яті.
Цікаві факти з життя Ніни Матвієнко
- П’ята з одинадцяти: У багатодітній родині саме Ніна з раннього дитинства взяла на себе частину дорослих турбот, що сформувало її відповідальність і внутрішню зрілість.
- Голос матері в кількох голосах: Антоніна Ільківна співала в три-чотири голоси — ця домашня традиція стала основою автентичної манери доньки.
- Завод і мрія: Після інтернату Ніна працювала на «Хіммаші», але жодного дня не зраджувала мрії про сцену — співала навіть під час роботи.
- Два дні до ювілею: Народилася 10 жовтня 1947-го, померла 8 жовтня 2023-го — символічна близькість, яку часто згадують шанувальники.
- Посмертна легенда: У 2024 році Ніна Матвієнко посмертно отримала відзнаку «Національна легенда України» — найвище визнання її ролі в культурі.
- Озвучка Мавки: У 2023 році, вже тяжко хвора, вона встигла озвучити роль оповідачки в анімаційному фільмі «Мавка. Лісова пісня».
- Династія триває: Донька Тоня Матвієнко не лише співає, а й активно підтримує українських захисників, продовжуючи громадянську лінію матері.
Кожен із цих фактів — лише штрих до портрета жінки, чий голос став частиною національного коду.
Спадщина, що не змовкне
Після відходу Ніни Матвієнко її записи, книги й приклади продовжують жити. Молоді співаки вивчають її манеру, теле- й радіопрограми регулярно повертаються до її творчості. Донька Тоня не лише виконує мамині пісні, а й розвиває власний шлях, зберігаючи головне — щирість. У часи, коли українська культура знову потребує захисту й розвитку, приклад Ніни Матвієнко стає особливо важливим: вона показала, що навіть у найважчі періоди можна залишатися собою й дарувати людям надію через пісню.
Її голос і сьогодні звучить у серцях тих, хто шукає опору в традиції, хто вірить, що українська пісня — це не музейний експонат, а жива сила. Ніна Матвієнко не просто співала. Вона була тим голосом, яким плакала й раділа Україна. І цей голос не змовкне, доки звучатиме українська мова й битиметься українське серце.
