Авдіївка: козацьке село, кокс і десять років війни

Коротко

• Авдіївка — місто в Покровському районі Донецької області, за 13 км на північ від Донецька, площа близько 29 км².
• Офіційна дата заснування — 1778 рік. Статус міста отримала 1956-го після об’єднання «старої» Авдіївки і селища «Хімік».
• Головне підприємство — Авдіївський коксохімічний завод, одне з найбільших у Європі. До війни тут жило понад 31 тисячу людей.
• З літа 2014-го місто десять років стояло на лінії фронту. 17 лютого 2024 року ЗСУ вийшли з нього, щоб уникнути оточення.
• Зараз Авдіївка окупована і майже повністю зруйнована. Громада живе в евакуації, а місто — в документах, пам’яті й прізвищах.

Авдіївка — українське місто на Донеччині, яке більшість країни довго знала лише як «точку на карті біля Донецька». До повномасштабного вторгнення тут проживало 31 392 людини. 17 лютого 2024 року українське командування відвело війська: подальше утримання означало б котел. Відтоді місто під російською окупацією.

Якщо шукаєте, що це за місце і чому про нього стільки говорять, відповідь коротша, ніж здається. Це не передмістя-придаток. Це окреме місто з власною біографією: козацький зимівник, залізниця, гігантський коксохім, мурали на багатоповерхівках і десять років, коли діти ходили в школу під обстрілами. І ще — це спільнота, яка після 2014-го свідомо лишилася з Україною, хоч Донецьк був за чверть години їзди.

Нижче — географія, історія, завод, культура і війна. Без героїчного пафосу, з цифрами, які перевіряються. Бо Авдіївку вже встигли звести до одного кадру руїн, а вона була (і в головах людей лишається) значно більшою за цей кадр.

Де лежить Авдіївка і чому це місце завжди було вузлом

Місто стоїть на вододілі висотою близько 210–212 метрів, у верхів’ї річки Кам’янки (у частини джерел ця водойма фігурує як Скотовата), басейн Сіверського Дінця. Відстань до Донецька — 13 км. До Києва автошляхами — близько 745 км. Входить до Донецько-Макіївської агломерації, але жило своїм ритмом, не як «спальник» обласного центру.

Площа — 29 км². Місто витягнуте вздовж залізниці з південного сходу на північний захід майже на 9 км. Це важливо не для довідника, а для розуміння, як воно воювало і як його штурмували. Вузька смуга забудови, промисловий пояс, висота над степом — і все це просто навпроти північних околиць Донецька.

Умовно Авдіївка завжди складалася з двох світів:

• східна, «стара» частина (колишня Авдіївка I) — приватний сектор, мікрорайони Центральний, Східний, Залізничний;
• селище «Хімік» (колишня Авдіївка II) — багатоповерхівки 9-го кварталу, «Ювілейного», «Будівельників»;
• промзона і кар’єр кварцового піску, який у мирні літа називали «авдіївськими Мальдівами».

Цей поділ відчувався в побуті. «Старим містом» жили інакше, ніж «Хіміком»: інші двори, інша щільність, інший звук вечора. Залізниця розрізала простір навпіл і водночас тримала його докупи — станція Авдіївка з 1884 року була не пейзажем, а артерією.

Клімат помірно континентальний. Січень у середньому близько −6…−7 °C, липень — близько +21 °C, опадів приблизно 480–520 мм на рік. Нічого екзотичного. Степ, вітер, промислове небо. Телефонний код був +380-6236, індекси 86060–86075. День міста — друга неділя вересня. Побратим — Золотоноша на Черкащині. Назви мешканців: авдіївчанин, авдіївчанка, авдіївчани.

З 2020 року місто — центр Авдіївської міської громади Покровського району. Очільник військової адміністрації — Віталій Барабаш. Громада формально існує і після окупації: бюджет, списки, гуманітарка, зв’язок з людьми, які роз’їхалися по країні.

Як козацький зимівник став містом

Офіційна дата народження — 1778 рік. За переказами, поселення виникло на місці козацького зимівника і отримало ім’я першого поселенця Авдія. Архівні згадки кажуть про вихідців із Полтавщини, Чернігівщини, а також Курської й Воронезької губерній. На Чернігівщині досі є кілька сіл з тією ж назвою — звідти, ймовірно, і привезли топонім.

Це одне з найстаріших поселень Донеччини, не «соціалістичне новоутворення 1960-х», як дехто думає, дивлячись на панельні будинки. Велика українська енциклопедія прямо називає Авдіївку серед ранніх хуторів Донбасу. На околицях знаходили кам’яну «бабу» з кургану — слід кочівників IX–XIII століть. Степ тут був дорогою задовго до коксу.

У ХІХ столітті це казенне село Бахмутського повіту Катеринославської губернії. 1859 року — 2299 жителів, церква, поштова станція. 1886-го — уже волосний центр, школа, два ярмарки на рік. Перелом не в «індустріалізації з плаката», а в рейках.

Залізниця 1884 року

Катерининську залізницю проклали в середині 1880-х. 18 травня 1884-го через станцію Авдіївка пройшов перший потяг. Село отримало ринок збуту зерна, цеглу, пізніше — черепицю. 1900 року з’явився цегельний завод. Населення стрибнуло: 1908-го вже 5475 осіб.

Залізниця зробила з аграрного села вузол. Не столицю, не «маленький Париж», просто місце, через яке їхало вугілля, хліб і люди. Ця роль потім аукнеться в 2014-му: хто контролює Авдіївку, той тримає північний підступ до Донецька і нитку на Покровськ — тоді ще Красноармійськ.

Голодомор, війна, статус міста

У 1932–1933 роках Авдіївка пережила Голодомор. Встановлених жертв у Першій і Другій авдіївських селищних радах — 485 людей. Цифра неповна, як і більшість сільських підрахунків того часу, але вона є, і її не варто ховати за заводськими трубами.

У 1938–1962 роках поселення було центром Авдіївського району. Німецька окупація тривала з 21 жовтня 1941-го до 8 вересня 1943-го. Після війни підняли керамічний завод (він проіснував до 1963-го) і почали будувати те, що змінить долю місця назавжди — коксохім.

1956 року два селища міського типу, Авдіївка I і Авдіївка II, злили в одне місто. 28 листопада 1990-го воно стало містом обласного підпорядкування. Далі — вже незалежна Україна, декомунізація вулиць у 2015-му, перейменування Леніна на Соборну, Кірова на Колосова, Калініна на Коксохіміків. Папірці змінювали швидше, ніж звички. Так завжди буває.

Коксохім, який годував півміста

Авдіївський коксохімічний завод дав перший кокс 30 листопада 1963 року. Будівництво почали 1959-го. Далі — коксовий цех № 2 у 1973-му, № 3 у 1976-му, № 4 у 1980-му. До руйнування це було одне з найбільших коксохімічних підприємств Європи. На нього припадало до 23% доменного коксу України.

За 40 років роботи завод виробив близько 200 млн тонн валового коксу, переробив 12 млн тонн кам’яновугільної смоли, випустив 3,7 млн тонн фталевого ангідриду, 2,1 млн тонн бензолу, 2,5 млн тонн сульфату амонію. У 2020-му — 2,917 млн тонн коксу, виручка 612 млн доларів, майже 4 тисячі працівників. Власник — «Метінвест».

Для міста це було не «підприємство на околиці». Це була система життя.

• зарплата, гуртожитки, путівки, дешева комуналка;
• тепло від заводського газу — коли завод зупиняли обстріли, мерзли цілі квартали;
• трамвай на три зупинки від прохідної до центру;
• професії, які передавали в сім’ях, як прізвище.

З 2014-го по 2017-й на територію заводу лягло понад 320 снарядів. 12 працівників загинули, понад 50 дістали поранення. Виробництво зупиняли 15 разів, знеструмлювали понад 200. У травні 2017-го, після консервації, АКХЗ знову вийшов на повну потужність — і це тоді сприймали майже як перемогу. Не військової, побутової: дим над трубами означав, що місто ще дихає.

Після 2022-го завод методично розбивали. Наприкінці 2023-го фахівці вже казали: відновити його після війни, швидше за все, неможливо. 17 лютого 2024-го окупанти вивісили прапор над руїнами. Символ вийшов гіркий. Труби стоять, міста за ними — майже немає.

Поруч працювали завод залізобетонних виробів, завод металоконструкцій, електромеханічний комбінат, кар’єр кварцового піску, харчовий комбінат, навіть фабрика вологих серветок «Деліта» і грибне підприємство «Міко-фуд». Коксохім затуляв усе це своїм масштабом, але Авдіївка не була мономістом у чистому вигляді. Була містом, яке крутилося навколо однієї великої осі.

Не тільки завод: школи, мурали, кар’єр і фестивалі

До війни тут були 9 шкіл, музична школа, ПТУ для залізничників, клуби, бібліотеки, будинок дитячої творчості, два стадіони, кілька музеїв. Два православні храми і ще кілька релігійних громад. Це сухий перелік. За ним — звичайне радянсько-пострадянське місто, яке після 2014-го раптом почало шукати собі інше обличчя.

І знайшло. З 2019-го на фасадах з’явилися мурали. Громадська організація «Сила ідей», місцеві художники, запрошені митці. Роман Мінін робив «У капкані троянд». Андрій Пальваль — «Квіти України». На одному з будинків намалювали вчительку української Марину Марченко. Діти потім показували пальцем: оце наша.

Фестиваль «Авдіївка FM» привозив «Жадан і Собаки», «The ВЙО», Анжеліку Рудницьку. Приїжджав мандрівний фест «З країни в Україну». Для прифронтового міста з російськомовним побутом (за переписом 2001-го українську назвали рідною 12,5%, російську — 87,2%) це був не «культурний десант з Києва», а спроба сказати: ми тут, і ми не сіра зона.

З Авдіївки родом музикант Стас Корольов — «Голос країни», дует Yuko, потім сольна робота. Письменники Олександр Чепіжний і Микола Колосов дали імена вулицям після декомунізації. У практиці спілкування з переселенцями я помічав одну річ: вони рідко кажуть «було місто». Кажуть «є». Навіть коли на фото — порожні коробки панельок і вибиті вікна школи.

Кар’єр з бірюзовою водою влітку збирав купальщиків з усієї округи. Фото з «Мальдівів» їхали в Instagram швидше, ніж новини з промзони. У цьому не було наївності. Була впертість. Жити, поки можна жити. Малювати стіну, яку завтра можуть прошити осколками. Готувати святкову кашу. Возити дітей на гуртки.

За переписом 2001 року українців було 63,47%, росіян — 33,71%. Після 2014-го ідентичність зсунулася швидше, ніж мовна статистика. Місто, яке «повинно було» дивитися на Донецьк, дивилося в інший бік. Не всі. Але досить багато, щоб це стало характером, а не випадковістю.

Населення: від ярмаркового села до тисячі людей у підвалах

Ця таблиця б’є сильніше за будь-який абзац. Місто не «поменшало». Його витрусили. Народжуваність ще до великої війни була 7,1 на тисячу, смертність — 16,0. Мінус і без ракет. Ракети просто добили демографію за два роки.

2014–2021: десять років на лінії зіткнення

У квітні 2014-го місто захопили проросійські бойовики. 28–30 липня українські сили їх витіснили. Відтоді Авдіївка — форпост на північ від Донецька. Не «сіра зона», як писали ліниві заголовки. Українське місто під постійним вогнем.

Осінь 2014-го і зима 2015-го задали тон, який потім став нормою. Міномети з боку Ясинуватої і мікрорайону «Спартак». «Гради» по житлових кварталах. Без світла, води, тепла. Школи зачинені, автобуси не ходять, з банків лишається «Ощад». 8 грудня 2014-го постраждали семеро людей, п’ятеро з них — діти. Це не «епізод загострення». Це був робочий режим життя.

Промзона стала окремим топонімом війни, майже як Донецький аеропорт. Бетонні цехи, естакади, «Зеніт» на південній околиці. Цю позицію українці тримали з 2014-го до лютого 2024-го — десять років одного й того ж шматка землі. У березні 2016-го ЗСУ закріпилися в промисловій зоні, бої за трасу на Горлівку спалахнули з новою силою.

Січень–лютий 2017-го

29 січня — 4 лютого 2017-го стало першим великим загостренням, яке побачила вся країна. Місто лишилося без електрики й опалення в мороз. Снаряди били і по промзоні, і по дев’ятиповерхівках. Частина людей сиділа в підвалах, частина виїхала. На піку боїв у місті лишалося близько 5 тисяч.

Тоді багато хто вперше почув назву «Авдіївка» не з прогнозу погоди. І, на жаль, запам’ятав її як синонім «гарячої точки». Місцеві від цього втомлювалися. Вони пекли хліб, лагодили труби, відкривали школи між «днями тиші». За спостереженнями, авдіївчани впізнають «своїх» за дрібницями: запах коксу, кар’єр, трамвай на три зупинки, звичка не здригатися від далекого гулу.

Між 2017-м і 2022-м місто жило в дивному подвійному режимі. Вдень — кава, мурал, дитячий майданчик. Вночі — «приліт». Населення трималося в межах 20–34 тисяч, за різними оцінками. Хто міг — виїжджав і повертався. Хто працював на заводі — лишався. Діти вчилися в школах з укріпленими підвалами. Це не героїзм із плаката. Це адаптація, яка з’їдає нерви роками.

Повномасштабне вторгнення і 17 лютого 2024-го

Бої навколо міста поновилися ще 21 лютого 2022-го, за день до визнання Росією «ДНР» і за кілька днів до великого вторгнення. Перший тиждень у самій Авдіївці був відносно тихим — так згадують місцеві. Потім почалося те, чого 2014–2021 не вміли: авіація, керовані авіабомби, щоденне стирання кварталів.

До літа 2022-го лишилося близько 10% довоєнного населення — орієнтовно 2,5 тисячі. У жовтні 2023-го BBC писала про «трохи більше тисячі», переважно в підвалах. 22 лютого 2023-го тодішній голова Донецької ОВА Павло Кириленко заявив, що місто майже повністю знищене. Це було ще за рік до окупації.

Головний тягар оборони несла 110-та окрема механізована бригада імені Марка Безручка — від березня 2022-го до виходу. З жовтня 2023-го підключилася 47-ма механізована. У лютому 2024-го на допомогу зайшла 3-тя штурмова: не «відбити місто», а вивести людей із пастки.

Оточення, снаряди 10 до 1 і рішення Сирського

З 10 жовтня 2023-го Росія пішла на охоплення з півночі і півдня. Танки, артилерія, авіація, дрони. Втрати наступаючих були величезні, але ресурс непорівнянний. Перевага в снарядах доходила до 10:1. Місто методично зрізали з флангів: Степове, Бердичі, південні підступи, коксохім.

16 лютого 2024-го українці вийшли з «Зеніту», який протривав близько десяти років. Частину поранених не встигли евакуювати. Була домовленість про здачу в полон і обмін. Окупанти її зламали і розстріляли щонайменше шістьох полонених. Це зафіксували 110-та бригада і розслідування українських медіа.

17 лютого головнокомандувач Олександр Сирський оголосив відхід на підготовлені рубежі. Логіка була жорстка і правильна: не повторити Маріуполь. Місто вже не було містом у сенсі стін і комунікацій. Лишати в ньому бригади означало дарувати противнику котел. На 14 лютого в Авдіївці ще перебували 926 цивільних.

Якось у Дніпрі, біля ринку, чув коротку розмову двох жінок. «Ти з Авдіївки?» — і далі вже не треба було пояснювати ні про завод, ні про «Зеніт», ні про те, чому одна з них досі зберігає ключі від квартири, якої немає. Ключі в цій історії — не сентимент. Це відмова визнати, що сторінку закрито.

Що сталося з містом після окупації

Окупаційна влада обіцяла «відбудову». Через рік, за словами Віталія Барабаша і матеріалами Суспільного Донбас, місто лежало в руїнах. Руйнування наближені до 100%. Цілих будинків майже не лишилося. З понад 31 тисячі мешканців на момент захоплення в місті було близько 700 людей.

Порівняння «до» і «після» виглядає так:

Після захоплення російські війська пішли далі на захід — на Очеретине, далі в бік Покровська. Авдіївка для них була не «трофейним містом», а ключем до логістики. Для України втрата стала військовою раною і моральним ударом: форпост, який тримали десять років, довелося віддати через брак снарядів і живу силу, а не через брак стійкості.

Типова помилка розмов про це місце — зводити його до «передмістя Донецька» або до однієї битви зими 2024-го. Передмістям воно не було. Битва була фіналом, не біографією. Хто говорить про Авдіївку лише в минулому часі, робить роботу окупанта: витирає місто з карти швидше, ніж ракети витерли його з ландшафту.

Авдіївчани зараз: громада без вулиць

Люди виїхали в Покровськ, Дніпро, Павлоград, Київ, за кордон. Хтось — ще 2014-го, і це вже друге або третє переселення. Хтось вивіз бабусю в жовтні 2023-го під «КАбами». Хтось виходив останніми днями лютого 2024-го сірими коридорами, коли вулиці вже не мали назв, лише орієнтири: «де був універмаг», «де дев’ятиповерхівка з муралом».

Військова адміністрація працює в евакуації: довідки, виплати, списки загиблих, допомога. Громада не розчинилася. Вона стала мережею. Чати, зустрічі, поминальні служби, збори на бригади, які колись стояли на «Зеніті». Для частини людей повернення — конкретний план. Для частини — формула, яку боїшся промовляти вголос, бо неясно, до чого саме повертатися.

Відбудова в нинішніх межах реалістична лише після деокупації, і навіть тоді питання стоїть жорстко. Чи збирати місто на старому місці, за 13 км від Донецька, на висоті, яку знову захочуть брати. Чи планувати інакше. Це не романтика «відродимо все як було». Це містобудівна і безпекова розвилка, якої ще не проходили.

Поки що можна зробити три речі, і вони не пафосні.

1. Не плутати Авдіївку з «просто точкою фронту». Це місто з 1778 роком народження, заводом, школами і власним характером.
2. Підтримувати авдіївчан там, де вони є зараз: житло, робота, документи, школи для дітей.
3. Фіксувати пам’ять. Фото муралів, списки вулиць, спогади про кар’єр і запах коксу. Поки живі носії, місто не стерте.

Карти вже малюють тут інші кордони. Люди — ні. І якщо ви читаєте цей текст, бо побачили назву в зведенні, зупиніться на хвилину довше, ніж на зведенні. За назвою були двори, зміни на заводі, вчителька на стіні дев’ятиповерхівки і трамвай на три зупинки. Оце і є Авдіївка. Не руїна. Місто, яке ще має бути повернуте — спочатку в розмову, потім на карту.