Алі Хосейні Хаменеї майже тридцять сім років визначав долю Ісламської Республіки Іран — від питань зовнішньої політики до заборон і дозволів у побуті пересічних іранців. Він загинув 28 лютого 2026 року в Тегерані внаслідок спільного удару США та Ізраїлю, і саме ця смерть стала межею, що розділила його правління на “до” і “після”. Нижче — детальна розповідь про походження Хаменеї, його шлях до вершини влади, ідеологію, яку він насаджував десятиліттями, обставини загибелі та те, що відбувається в Ірані зараз, коли країною формально керує його поранений син.
Головна теза проста: Хаменеї прийшов до найвищої посади в Ірані майже випадково, без репутації визначного богослова, але зумів утримати владу довше за будь-якого іншого лідера Ісламської революції, побудувавши систему, у якій Корпус вартових ісламської революції став опорою режиму сильнішою за саму особу верховного лідера.
Дитинство в Мешхеді та релігійна освіта
Хаменеї народився 19 квітня 1939 року в Мешхеді, другою дитиною в родині з восьми дітей. Родина походила з азербайджанських сеїдів — нащадків пророка Мухаммеда, і саме тому в прізвищі закріпилося слово “хосейні”. Батько, аятола Сеїд Джавад Хосейні Хаменеї, викладав у медресе й пізніше увійшов до міської улеми Мешхеда, а мати була родом із Йезда, міста з давньою релігійною традицією. Дитинство пройшло небагато: побожність замінювала родині матеріальний достаток, і хлопчик змалку звик до аскетичного побуту, який згодом стане частиною його публічного образу.
Богословську освіту він здобував послідовно в трьох центрах шиїтського ісламу — Мешхеді, Кумі та священному іракському Наджафі. У Кумі Хаменеї потрапив під вплив кількох викладачів, серед яких був і Рухолла Хомейні — саме це знайомство визначить решту його життя. У 1960-х роках він приєднався до антишахського руху, брав участь у розповсюдженні заборонених проповідей Хомейні та неодноразово потрапляв під арешт і заслання за режиму шаха Мохаммеда Рези Пахлаві.
Ісламська революція і президентство
Під час Ісламської революції 1979 року Хаменеї увійшов до складу Революційної ради — органу, що фактично взяв владу після падіння шахського режиму. У 1981 році, після серії замахів на перших керівників нової держави, включно з важким пораненням самого Хаменеї під час замаху в мечеті, його обрали президентом Ірану. На цій посаді він пробув два терміни, до 1989 року, працюючи в тісній парі з тодішнім прем’єр-міністром Мір-Хосейном Мусаві.
Президентство Хаменеї припало на найважчі роки ірано-іракської війни 1980–1988 років, коли країна втрачала сотні тисяч людей, а економіка працювала практично у воєнному режимі. Саме досвід цієї війни, за оцінками дослідників близькосхідної політики, сформував у Хаменеї глибоку недовіру до Заходу та переконання, що виживання Ісламської Республіки можливе лише через мілітаризовану самодостатність — підхід, який він проводитиме в життя усі наступні десятиліття.
Несподіване призначення верховним лідером
Коли аятола Хомейні помер у червні 1989 року, він не залишив однозначного наступника. Рада експертів — духовний орган із 88 членів, який за конституцією обирає верховного лідера, — зупинилася на кандидатурі Хаменеї, хоча на момент обрання він не мав звання великого аятоли, необхідного за релігійною ієрархією. Сам Хаменеї згодом визнавав, наскільки несподіваним було це рішення, кажучи, що суспільство “змушене було навіть запропонувати” його на цю посаду. Щоб усунути формальну перешкоду, титул йому фактично надали постфактум, що й донині залишається предметом дискусій серед іранських богословів.
Слабкість богословського авторитету Хаменеї компенсував інакше: він методично розставляв лояльних людей у Корпусі вартових ісламської революції, судовій системі, Раді стражів конституції та державних медіа. За тридцять сім років на посаді за нього змінилося шість президентів країни, і кожен із них, попри різницю в риториці — від реформатора Мохаммада Хатамі до консерватора Махмуда Ахмадінежада, — залишався підпорядкованим саме верховному лідеру, а не навпаки.
| Президент Ірану | Роки на посаді | Характер відносин із Хаменеї |
|---|---|---|
| Алі Акбар Хашемі Рафсанджані | 1989–1997 | Союзник у перші роки, згодом дистанціювався |
| Мохаммад Хатамі | 1997–2005 | Реформаторський курс, стриманий Хаменеї та консервативними інститутами |
| Махмуд Ахмадінежад | 2005–2013 | Спочатку лояльний, пізніше — конфлікт через спроби посилити президентську владу |
| Хассан Рухані | 2013–2021 | Ядерна угода 2015 року за обережної підтримки Хаменеї |
| Ебрагім Раїсі | 2021–2024 | Найближчий за консервативними поглядами до самого Хаменеї |
| Масуд Пезешкіан | з 2024 | Помірний курс на тлі загострення протистояння з Ізраїлем та США |
Джерела даних: Вікіпедія, Radio Svoboda.
Ідеологія: антизахідна риторика та внутрішні репресії
За правління Хаменеї принцип “велаят-е факіх” — влада ісламського правознавця — перетворився з теоретичної конструкції Хомейні на цілком практичний механізм контролю над усіма гілками влади. Верховний лідер затверджував кандидатів на вибори через Раду стражів, призначав керівництво судової системи, армії та державного телебачення, а також мав останнє слово в питаннях зовнішньої політики та ядерної програми. Одночасно з жорсткою антизахідною риторикою — особливо щодо США та Ізраїлю, які він регулярно називав головними ворогами Ісламської революції, — усередині країни посилювався контроль над жіночим одягом, публічним простором та інтернетом.
Протести 2009, 2019 та 2022–2023 років кожного разу супроводжувалися жорсткими силовими розгонами, тисячами затримань і, за оцінками правозахисних організацій, сотнями загиблих. Прихильники режиму й досі описують ці роки як період “опору” і “стійкості” перед зовнішнім тиском, тоді як більшість західних і частина регіональних урядів характеризували правління Хаменеї як авторитарне з елементами теократичної диктатури.
Цікаві факти про Алі Хаменеї
- Хаменеї вільно володів трьома мовами — перською, азербайджанською та арабською, що допомагало йому підтримувати зв’язки і з іранською периферією, і з арабським шиїтським духовенством.
- У 1981 році він втратив функцію правої руки внаслідок замаху бомбою, схованою в диктофоні під час проповіді — після цього поранена рука майже не рухалася до кінця життя.
- Одружився в 1964 році з Ходжасте Хаменеї, у шлюбі з якою народилося шестеро дітей — чотири сини й дві доньки.
- Попри статус верховного лідера, офіційно він так і не отримав звання “великого аятоли” за класичною богословською ієрархією до самого призначення на посаду.
- Найближче оточення описувало його побут як підкреслено скромний порівняно з розкішшю, яку іранці приписували деяким чиновникам нижчого рангу.
Позиція щодо війни Росії проти України
Після початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну в лютому 2022 року Хаменеї публічно підтримав дії Москви, заявивши, що коли б Путін не почав війну, це зробила б інша сторона, і що Росія фактично протистоїть НАТО на українській території. Ця позиція супроводжувалася поглибленням військово-технічного співробітництва Тегерана й Москви, зокрема постачаннями ударних дронів, що прямо вплинуло на характер бойових дій в Україні та на подальше сприйняття Ірану в західних столицях.
Загибель 28 лютого 2026 року
Уранці 28 лютого 2026 року США та Ізраїль розпочали масштабну спільну військову операцію проти Ірану, завдавши ударів по Тегерану, включно з районом, де розташовувалася резиденція верховного лідера. Перші години минули в інформаційному хаосі: іранська сторона спершу заперечувала загибель Хаменеї, а міністр закордонних справ країни навіть заявляв в ефірі американського телеканалу, що і верховний лідер, і президент Пезешкіан залишаються живими. Проте вже 1 березня 2026 року Тегеран офіційно підтвердив смерть Алі Хаменеї внаслідок удару — тіло, за повідомленнями, знайшли під руїнами зруйнованого комплексу. Загинули також мати, дружина Хаменеї Зара Хаддад-Адель та один із синів.
Влада Ірану оголосила сорокаденну жалобу, а посольства країни за кордоном, зокрема в Києві, відкривали книги співчуття, називаючи загибель лідера “мученицькою” — формулювання, яке різко контрастувало з оцінками більшості світових урядів, що бачили в Хаменеї передусім символ авторитарного правління.
Моджтаба Хаменеї: новий верховний лідер у тіні травм
Уже 8 березня 2026 року Рада експертів обрала новим верховним лідером і головнокомандувачем 56-річного сина загиблого — Моджтабу Хаменеї, якого раніше вважали одним із найімовірніших, хоч і неофіційних, кандидатів на спадкоємність. Проте перехід влади відбувся в надзвичайно незвичних обставинах: за даними Reuters та The Times, Моджтаба отримав важкі поранення обличчя й ніг під час того самого удару, що вбив його батька, і протягом кількох тижнів взагалі не з’являвся на публіці. У квітні британські видання повідомляли, що новий лідер перебуває на лікуванні в місті Кум і, за деякими даними, певний час залишався непритомним, а реальне управління країною могло перейти до Корпусу вартових ісламської революції.
До травня 2026 року джерела, близькі до оточення Моджтаби Хаменеї, повідомляли, що він перебуває в ізоляції, зберігає ясність мислення, але фізично не готовий з’являтися перед камерами через важкі травми, включно з можливою втратою ноги. Панахидні церемонії за загиблим Алі Хаменеї, які мали б символізувати спадкоємність влади, у підсумку відклали на кілька місяців і провели лише на початку липня 2026 року одночасно в Тегерані, Кумі та Мешхеді в Ірані, а також у священних шиїтських містах Наджаф і Кербела в Іраку — вже після того, як новий лідер мав встигнути публічно закріпити свою легітимність.
Чому постать Хаменеї важлива для розуміння сучасного Ірану
Тридцять сім років правління Алі Хаменеї перетворили Іран із держави з відносно колективним керівництвом на систему, максимально зав’язану на постать верховного лідера, тоді як реальна сила влади дедалі більше концентрувалася в силових структурах, а не в духовному авторитеті самого лідера. Саме тому смерть Хаменеї в лютому 2026 року й тяжкі поранення його спадкоємця поставили під питання не просто персональну наступність, а стійкість усієї конструкції ісламського правління, яку він вибудовував десятиліттями. Те, наскільки Моджтаба Хаменеї зможе фізично й політично утримати спадщину батька, і визначатиме траєкторію Ірану на найближчі роки — у діалозі з Вашингтоном, у відносинах з Ізраїлем та в позиції країни щодо війни Росії проти України.
