«Кажуть, випустили 25 тисяч голубів, — згадував американський легкоатлет Луї Замперіні. — Небо аж потемніло від них. Голуби кружляли над головами, а потім гримнув гарматний постріл. І це просто сполохало їх. У нас були солом’яні капелюхи — пласкі такі — було чути як по них цокає: „цок-цок“. А жінок й зовсім шкода, бо їм падало просто на волосся. Це була суцільна маса того самого… І, скажу вам, це було дуже смішно».
Менш за все Гітлер волів, щоб нацистська Олімпіада виглядала смішною. Втім, голубів ще можна було пережити. Та на цих іграх трапилося те, чого пропаганда пережити не змогла. Головне приниження чекало не в небі. А на біговій доріжці.
Нацисти сміялися над ідеєю змагань з «расово неповноцінними»
Стадіон на Olympischer Platz, 3, у Берліні справляв похмуре враження. Саме такого зловісно-величного ефекту домагалися його творці. Будівництво розпочали 1934 року. Архітектурний стиль нагадував давньогрецькі храми, римський Колізей і пригнічував готичною суворістю.
Олімпійські ігри мали пройти в Берліні ще 1916 року, проте через Першу світову війну їх скасували. Міжнародний Олімпійський Комітет у 1931 році знову довірив Німеччині право провести ігри — вже 1936-го. Тоді країна ще жила в умовах Веймарської республіки.
Гітлер ще у 1932 році називав Олімпіаду «змовою проти арійської раси з боку масонів та євреїв». Нацистські журналісти вправлялися у зневажливих висловлюваннях щодо міжнародних змагань із «ворожими» націями та «расово неповноцінними» спортсменами. Ставши канцлером у 1933-му, він свою думку не змінив.
Міністр пропаганди Йозеф Геббельс та член МОК Теодор Левальд переконували його не відмовлятися. Це шанс створити ілюзію пацифізму й довести перевагу «арійської» сили. До травня 1933 року Гітлер дав згоду і не пошкодував коштів. Будівництво одного лише стадіону обійшлося в 77 мільйонів марок.
Теодор Левальд став президентом оргкомітету. Його друг Карл Дім — генеральним секретарем. Саме Дім запропонував відродити естафету олімпійського вогню. Вогонь запалювали від сонячних променів за допомогою параболічного дзеркала. Потім три тисячі бігунів протягом 12 днів пронесли його через Грецію, Болгарію, Югославію, Угорщину, Австрію, Чехословаччину та Німеччину.
Світова спільнота розділилася. Одні казали: «Чому б і не Берлін? Може, це допоможе зберегти мир». Інші вимагали скасувати ігри. Частина спортсменів відмовилася від участі на знак протесту. Протест посилився після ухвалення Нюрнберзьких расових законів у вересні 1935-го.
Радянський Союз теж виступав проти. Сталін лобіював проведення ігор у Барселоні. Однак франкістський переворот зруйнував ці плани.
Німці тимчасово стишили політику переслідування євреїв. Прибрали принизливі гасла. Чиновники МОК бачили відретушовану картинку: чисті вулиці, привітні готелі, дисципліну. Близько 800 представників ромів та синті арештували і вивезли за межі міста.
Нацисти влаштували расові чистки в німецькій збірній. Фехтувальницю Хелен Майєр, яку називали еталоном арійської краси, виключили зі спорту через єврейське походження батька. Після скандалу її показово повернули — як єдиний виняток.
Президент США Франклін Рузвельт не фінансував поїздку команди. Рішення ухвалив Американський олімпійський комітет на чолі з Евері Брендеджем. Він сповідував принцип «спорт поза політикою» і засудив бойкот.
У Німеччину збірна США вирушила на пароплаві в дешевих каютах III класу. Більшість не мала пристойної форми та взуття. Жодна держава офіційно не бойкотувала ігри. Але протестні рухи існували в кількох країнах.
Між ризиком і геніальним маркетингом
Олімпіада стала шансом для братів Дасслерів — власників Gebrüder Dassler Schuhfabrik. Після приходу нацистів до влади
