Петро Вескляров, якого весь світ знав як Діда Панаса, протягом більш ніж двох десятиліть перетворював звичайний телевізійний екран на вікно в чарівний світ українських казок. Його голос лився спокійно й тепло, ніби бабусина хустка, що вкривала дитину перед сном, а вишиванка на плечах нагадувала про коріння, яке не зникло навіть під тиском часу. Цей образ став не просто ведучим — він став дідусем для мільйонів дітей, які росли в радянській Україні, і залишив по собі культурний слід, що й досі хвилює нові покоління.
Він з’явився на радіо в 1962 році як заміна, а згодом закріпився на телебаченні й вів програму до середини 1980-х. За цей час Дід Панас розповів сотні історій, часто складаючи тексти сам, і зробив українську мову щоденним гостем у домівках, де російськомовний контент домінував. Його щирість і відданість традиції допомогли зберегти частинку національної ідентичності для тих, хто тоді ще не знав, що таке незалежність.
Сьогодні старі записи програми набирають мільйони переглядів на YouTube, а ім’я Діда Панаса згадують у розмовах про перших українських телезірок, про силу народної любові та про те, як один актор зміг протистояти системі без гучних декларацій — просто залишаючись собою.
Витоки легенди: дитинство в Тальному та перші кроки
У маленькому містечку Тальне на Черкащині 10 червня 1911 року народився хлопчик на ім’я Пінхас Векслер. Він ріс у незаможній єврейській родині, де батько працював муляром, а вечорами збиралися на репетиції драмгуртка. Радянська влада швидко змінила звичний уклад: сім’я вступила до комуни «Вулик і Бджола», де спільно будували життя. Уже в підлітковому віці Пінхас виявив хист до сцени — його помітили режисери Черкаського робітничо-селянського пересувного театру, і в 1932 році він почав професійний шлях.
Театр став для нього і школою, і притулком. Він грав у пересувних виставах, працював на залізниці, організовував гуртки. Війна перервала цей ритм. Мобілізований до фронтового театру, він опинився в німецькому полоні, але завдяки українській мові та зовнішності зміг вирватися. Два роки переховувався в окупованому Києві, працював на залізниці й знову збирав аматорський театр. Щоб вижити, змінив прізвище на Вескляров — крок, який багато хто з єврейських родин робив у ті роки.
Після війни його не пустили назад до Києва через «чорну мітку» в анкеті. Так доля закинула актора до Луцька, де він майже тринадцять років служив у Волинському обласному музично-драматичному театрі імені Тараса Шевченка. Там він зіграв Миколу Задорожного в «Украденому щасті», Командора в «Камінному господарі» Лесі Українки, Городничого в «Ревізорі». Там же знайшов кохання — одружився з секретаркою театру Галиною, народився син Богдан, який згодом теж став актором.
Від Луцька до Києва: театр, кіно та нова сцена
У 1959 році Петра запросили на Київську кіностудію імені Олександра Довженка. За двадцять три роки роботи він знявся приблизно в п’ятдесяти фільмах. Серед них — «Олекса Довбуш», «Іванна», «Вій», де він зіграв пана ректора, «Циган» з роллю Будулая-старшого, «Гадюка». Кожен епізод був невеликий, але пам’ятний — характерні обличчя, глибокий голос, природна харизма.
Кіно дало стабільність, але справжня слава прийшла з іншого боку. У 1962 році на Українському радіо шукали заміну літньому ведучому Габріелю Нелідову в передачі «Казки дідуся Панаса». На прослуховуванні було близько двохсот претендентів. Вескляров прийшов, бо потрібен був підробіток — утримував сім’ю загиблого брата та сина. Голос, тембр, уміння розповідати — усе зійшлося. Так народився Дід Панас.
Телевізійна магія: «На добраніч, діти» та прямий ефір
З 1964 року, а особливо з 1969-го програма перейшла на телебачення під назвою «На добраніч, діти». Щоп’ятниці о 20:45 на екранах з’являвся сивий дідусь у вишиванці, сидів за столом у декораціях сільської хати з вишитими рушниками й починав: «Добрий вечір вам, малята, любі хлопчики й дівчатка!..». П’ятнадцять хвилин чистої казки, часто без запису — усе наживо.
Він сам писав або адаптував тексти, розповідав українські народні історії, іноді додавав власні. Діти писали йому листи — малюнки, вірші, прохання розповісти конкретну казку. Батьки дякували за те, що вечір став спокійнішим. Одного разу Дід Панас закашлявся в ефірі — і за кілька днів отримав центнери посилок з медом, малиною, травами. Така була сила зв’язку з аудиторією.
Вишиванка як маніфест: мова та цензура
У часи, коли українська культура часто опинялася під підозрою, вишиванка Діда Панаса та його незмінна мова стали тихим, але впевненим жестом. Керівництво іноді дратувалося — «націоналізм», «надто багато українського». У 1970-х кілька разів намагалися замінити ведучого. Проте телеглядачі засипали студію Довженка та дирекцію УТ-1 листами з вимогами повернути улюбленця. Влада відступала.
Дід Панас ніколи не був дисидентом у класичному сенсі. Він просто робив свою справу — розповідав казки рідною мовою, носив одяг предків. Це виявилося сильнішим за будь-які заборони. Програма проіснувала до 1986 року, переживши кілька хвиль цензури завдяки народній підтримці.
За лаштунками слави: скромне життя та родинні історії
Слава не принесла матеріального достатку. За один випуск платили 8 рублів плюс репетиція — разом 16, на місяць близько 64 рублів. Стільки ж отримувала прибиральниця. Жив скромно: спочатку в комуналці в Луцьку, потім в однокімарній квартирі в Києві навпроти студії, згодом у більшій на Саксаганського. Другий шлюб — з Лілею, виховував її доньку Тетяну.
Сучасники згадували: він не «грав» дідуся — він ним жив у кадрі. Додавав від себе інтонації, паузи, посмішки. Після ефіру часто їздив селами з творчими зустрічами. Діти бігали за ним, просили розповісти ще одну історію. Він ніколи не відмовляв.
Міфи, легенди та реальність: кашель, падіння та знаменита фраза
Навколо Діда Панаса склалося чимало історій. Одна з найвідоміших — ніби він одного разу завершив програму фразою «Отака хуйня, малята». Документальних доказів немає. Збереглися лише окремі випуски 1984 року, де нічого подібного немає. Свідчення суперечливі: хтось стверджує, що чув після ефіру, хтось заперечує. Скоріше за все, це народна легенда, яка з’явилася пізніше й перетворилася на мем. Подібні міфи часто виникають навколо культових фігур — як ефект Мандели.
Інші курйози підтверджені: одного разу він заснув у кадрі й відштовхнув тортик зі словами «закусюйте, любі дітки». Бувавало, що плутав текст або падав зі стільця — і це тільки додавало теплоти образу. Електрика вимикалася, суфлер допомагав через вікно. Усе було по-людськи, без ідеальної картинки.
Цікаві факти про Діда Панаса
- Оригінальне ім’я — Пінхас Хаїмович Векслер, він народився в єврейській родині в Тальному на Черкащині.
- Знявся приблизно в п’ятдесяти фільмах, працював з режисерами Денисенком, Мащенком, Івченком.
- Програма «Вечірня казка» на радіо почалася ще в 1954 році, а на телебаченні тривала з 1964 по 1986 рік — понад двадцять років.
- У 2019 році в Тальному встановили меморіальну дошку на школі, де стояв його будинок народження; у 2022-му вулицю перейменували на честь Весклярова.
- Вдова передала архівні кіноплівки братам Капрановим, завдяки чому частина записів збереглася.
- Сучасники відзначали: він ніколи не зраджував українську мову та вишиванку, навіть коли це створювало проблеми з керівництвом.
- Його образ надихнув письменників — з’явилися «Політичні казки Діда Панаса» та «Новітні казки Діда Панаса».
Спадщина, що триває: від архівів до нових поколінь
Петро Вескляров помер 5 січня 1994 року в Києві, проживши 82 роки й побачивши перші роки незалежної України. Похований у колумбарії Байкового кладовища. Сьогодні його голос можна почути в будь-який момент — на YouTube повні випуски 1984 року набирають мільйони переглядів, а короткі фрагменти розлітаються в соцмережах.
Для когось Дід Панас — це ностальгія за дитинством. Для інших — приклад тихої культурної стійкості. Він не вимагав змін гучними словами, але щовечора робив маленьку революцію: давав дітям українську казку замість російського мультфільму, показував, що рідна мова може бути теплою й рідною навіть у радянському ефірі.
Сьогодні, коли з’являються нові дитячі програми, старі записи Діда Панаса нагадують: іноді найсильніший вплив — це просто щиро розповісти історію, не поспішаючи, з посмішкою й у вишиванці. Його спадщина живе не в нагородах — їх було небагато, — а в спогадах людей, які досі, почувши знайомий тембр, усміхаються й кажуть: «Це ж наш Дід Панас».
