Організація Об’єднаних Націй об’єднує рівно 193 суверенні держави, які прийняли її Статут і несуть відповідальність за підтримку миру, прав людини та міжнародного права. Ця цифра стабільна з 2011 року, коли останнім до складу увійшов Південний Судан. Членство символізує повноцінне визнання держави світовою спільнотою та відкриває доступ до глобальної платформи для вирішення найскладніших питань сучасності.
Шлях до вступу в ООН — це багатоступеневий процес, що поєднує юридичні вимоги та політичну реальність. Держава має довести свою миролюбність, готовність виконувати зобов’язання Статуту та пройти перевірку в Раді Безпеки, де п’ять постійних членів володіють правом вето. Після рекомендації Ради рішення ухвалює Генеральна Асамблея кваліфікованою більшістю у дві третини голосів.
Окрім повноправних членів, ООН має двох постійних спостерігачів — Святий Престол (Ватикан) та Державу Палестина. Вони беруть участь у засіданнях та програмах, але не голосують у ключових органах. Розуміння цих механізмів допомагає бачити, чому одні країни швидко стають частиною організації, а інші роками залишаються за її межами.
Заснування ООН та перші кроки до глобального членства
У квітні 1945 року в Сан-Франциско зібралися представники 50 країн, щоб виробити Статут нової міжнародної організації. Через кілька місяців, 24 жовтня, документ набув чинності — саме цю дату вважають днем народження ООН. Серед 51 держави-засновниці опинилися й дві радянські республіки — Україна та Білорусь. Це рішення дало Радянському Союзу додаткові голоси в Генеральній Асамблеї та відобразило реалії післявоєнного світу.
Перші роки існування організації пройшли під знаком ідеологічного протистояння. Деякі країни чекали на вступ десятиліттями через вето постійних членів Ради Безпеки. Проте вже до середини 1950-х кількість членів зросла до 76. Найбільша хвиля приєднань припала на 1960-ті роки, коли десятки африканських держав здобули незалежність і одразу звернулися до ООН. Це перетворило організацію з клубу переважно європейських та американських країн на truly глобальну структуру.
Кожне нове членство несло не лише символічне значення. Воно змінювало баланс сил у Генеральній Асамблеї, посилювало голоси країн Глобального Півдня та змушувало переглядати пріоритети організації. До 1990-х років, після розпаду Радянського Союзу та Югославії, до ООН приєдналися ще близько двадцяти держав. А в 2011 році Південний Судан став 193-м членом після референдуму про незалежність.
Хто може увійти: миролюбні держави та вимоги Статуту
Стаття 4 Статуту ООН чітко формулює критерії. Членство відкрите для «миролюбних держав, які приймають зобов’язання, що містяться в цьому Статуті, і які, на думку Організації, здатні та бажають виконувати ці зобов’язання». Формулювання здається простим, але містить два важливих нюанси: політичну оцінку «миролюбності» та суб’єктивне судження самої організації.
На практиці це означає, що держава має не лише формально визнати Статут, а й продемонструвати відсутність агресивних намірів щодо сусідів, повагу до міжнародного права та здатність брати участь у колективних діях. Історично критерій «миролюбності» використовували як інструмент: під час Холодної війни вето накладали на країни, які вважали ідеологічно ворожими. Сьогодні політичний вимір залишається, хоча й менш жорстким.
Важливо, що членство в ООН — це не просто статус. Воно накладає реальні обов’язки: поважати територіальну цілісність інших держав, утримуватися від погрози силою, брати участь у миротворчих операціях та фінансово підтримувати організацію. Держави, які систематично порушують ці принципи, ризикують опинитися в ізоляції, хоча механізм виключення майже ніколи не застосовувався.
Як держава стає членом ООН: покрокова процедура
Процес вступу починається з офіційного звернення до Генерального секретаря ООН. Країна подає заяву та спеціальну декларацію, в якій зобов’язується виконувати всі положення Статуту. Генеральний секретар передає документи до Ради Безпеки, де заявку розглядає комітет з прийому нових членів.
Рада Безпеки ухвалює рекомендацію, якщо за неї проголосують щонайменше дев’ять із п’ятнадцяти членів і жоден із п’яти постійних членів не скористається правом вето. Саме вето часто стає головною перешкодою. Історично ним блокували вступ розділених країн — Німеччини, Кореї, В’єтнаму. У сучасний період право вето США неодноразово заважало повному членству Палестини.
Якщо Рада дає позитивну рекомендацію, питання переходить до Генеральної Асамблеї. Тут потрібна підтримка двох третин присутніх та голосуючих держав. Після ухвалення резолюції членство набуває чинності негайно. Цей подвійний фільтр — Ради та Асамблеї — гарантує, що нова держава отримує широку легітимність і водночас не може бути заблокована однією великою державою без широкої підтримки.
Сучасний ландшафт членства: 193 держави по всьому світу
Сьогодні майже кожна визнана суверенна держава входить до ООН. Винятки становлять лише кілька територій зі спірним статусом або обмеженим міжнародним визнанням. 193 члени розподілені по п’яти регіональних групах, які забезпечують географічний баланс при обранні до органів організації.
| Регіональна група | Кількість держав | Особливості представництва |
|---|---|---|
| Африканська група | 54 | Найбільша група; акцент на питання розвитку, клімату та миротворчості |
| Азійсько-Тихоокеанська група | 53 | Включає великі економіки та острівні держави; різноманітність інтересів |
| Східноєвропейська група | 23 | Включає країни пострадянського простору та Балтії; активна у питаннях безпеки |
| Латиноамериканська та Карибська група | 33 | Традиційно підтримує принципи невтручання та регіональної інтеграції |
| Західноєвропейська та інші держави | 28 | Включає США, Канаду, Австралію, Нову Зеландію та Ізраїль; економічно впливова |
Такий розподіл не випадковий. Він дозволяє країнам Глобального Півдня мати пропорційне представництво в Економічній та Соціальній Раді, Раді з прав людини та інших органах. Водночас він не усуває диспропорцій у Раді Безпеки, де структура, закладена в 1945 році, дедалі частіше критикується як застаріла.
Рада Безпеки та її постійні члени: особливий голос п’яти держав
Рада Безпеки — єдиний орган ООН, чиї рішення обов’язкові для виконання всіма членами. П’ять постійних членів — Китай, Франція, Росія, Велика Британія та Сполучені Штати — отримали право вето ще за підсумками Другої світової війни. Це право дозволяє будь-якій із цих держав заблокувати резолюцію, навіть якщо за неї голосують решта чотирнадцять членів.
Вето замислювалося як запобіжник проти поспішних рішень, які могли б втягнути світ у нову війну. На практиці воно неодноразово ставало інструментом захисту національних інтересів. За останні десятиліття право вето найчастіше застосовували Росія та США у питаннях, що стосувалися конфліктів на Близькому Сході, в Африці та Європі.
Саме право вето робить Раду Безпеки водночас найпотужнішим і найкритикованішим органом ООН. Багато держав наполягають на його реформі — розширенні постійного членства та обмеженні застосування вето у випадках масових злочинів.
Непостійні члени Ради обираються Генеральною Асамблеєю на дворічний термін за регіональною квотою. У 2026 році до складу непостійних членів увійшли, зокрема, Латвія, Ліберія, Бахрейн, Колумбія та Демократична Республіка Конго. Їхня роль — представляти інтереси своїх регіонів та брати участь у виробленні рішень з питань миру і безпеки.
Спостерігачі та держави поза повним членством
Святий Престол отримав статус постійного спостерігача ще 1964 року. Ватикан бере активну участь у гуманітарних та етичних дискусіях, особливо в питаннях прав людини, міграції та сталого розвитку. Держава Палестина набула статусу спостерігача в 2012 році після голосування в Генеральній Асамблеї. Це рішення стало важливим дипломатичним кроком, хоча повне членство досі блокується в Раді Безпеки.
Деякі території зі спірним статусом не можуть або не прагнуть вступу. Тайвань (Китайська Республіка) не є членом через позицію Китаю, який вважає острів своєю провінцією. Косово, визнане понад сотнею держав, також не входить до ООН — Росія та Китай послідовно виступають проти. У цих випадках політичні реалії переважають над формальними критеріями Статуту.
Цікаві факти про членство в ООН
- Україна та Білорусь увійшли до числа 51 засновників ООН у 1945 році як радянські республіки — це дало Радянському Союзу додаткові голоси в Генеральній Асамблеї.
- Найбільша кількість нових членів приєдналася в 1960–1965 роках: за п’ять років організація поповнилася майже тридцятьма африканськими державами після хвилі деколонізації.
- Південний Судан став 193-м членом 14 липня 2011 року — це єдине приєднання за останні п’ятнадцять років.
- За всю історію ООН жодну державу ніколи не було виключено. Південна Африка лише тимчасово втрачала право участі в Генеральній Асамблеї через політику апартеїду.
- Мікродержави на кшталт Монако, Ліхтенштейну та Сан-Марино приєдналися до ООН лише в 1990-х роках, хоча існували століттями.
- Право вето постійних членів Ради Безпеки застосовувалося понад 250 разів, причому найбільше — Росією (раніше СРСР) та США.
- Генеральна Асамблея надає кожній державі-члену рівно один голос незалежно від розміру території, населення чи економічної потужності — принцип «одна країна — один голос».
Чому членство в ООН залишається важливим у 2026 році
Для великих держав членство — це насамперед легітимність та можливість формувати правила гри. Для малих і середніх країн — це головний майданчик, де їхній голос звучить нарівні з гігантами. Саме в Генеральній Асамблеї країни Глобального Півдня можуть об’єднуватися та просувати питання кліматичної справедливості, списання боргів чи реформи міжнародних фінансових інститутів.
Членство дає доступ до миротворчих місій, програм розвитку ПРООН, гуманітарної допомоги через Управління з координації гуманітарних питань та спеціалізованих установ — ВООЗ, ЮНЕСКО, ФАО. Для держав, що переживають конфлікти чи природні катастрофи, це часто єдиний канал системної міжнародної підтримки.
Україна, будучи засновницею ООН, протягом десятиліть використовувала цю платформу для захисту свого суверенітету та привернення уваги до порушень міжнародного права. Членство дозволяє країні брати участь у виборах до ключових органів та впливати на порядок денний навіть у складні періоди.
Попри критику та заклики до реформ, ООН залишається єдиною універсальною організацією, де майже всі держави світу мають формально рівне представництво. Майбутнє членства залежатиме від того, чи вдасться оновити структуру Ради Безпеки та зробити процедури більш інклюзивними. Поки що 193 держави продовжують збиратися під блакитним прапором, шукаючи компроміси в світі, який дедалі менше схожий на той, що існував у 1945 році.
