Хосе Мухика, відомий у світі як «Пепе», став символом політичної скромності й філософського підходу до влади. Колишній партизан, який провів майже 14 років у тюрмах, у 2010–2015 роках очолив Уругвай і відмовився від палацу, кортежів та більшої частини зарплати. Його життя доводить, що справжня влада вимірюється не багатством, а здатністю залишатися звичайною людиною.
За п’ять років президентства він провів реформи, які зробили Уругвай одним із найпрогресивніших суспільств Латинської Америки: легалізував аборти, одностатеві шлюби та повністю регульований обіг марихуани. При цьому бідність у країні впала майже вдвічі, а сам Мухика продовжував жити на маленькій квітковій фермі з дружиною та триногим псом. Його історія — це розповідь про людину, яка вийшла з підпілля й одиночної камери, щоб показати світу інший спосіб бути лідером.
У 1935 році в околицях Монтевідео, у районі Пасо-де-ла-Арена, народився хлопчик, якому судилося змінити уявлення про політичну еліту. Хосе Альберто Мухика Кордано виріс у сім’ї дрібних фермерів: батько мав баскське коріння, мати — італійське. Коли хлопцеві було близько семи років, батько помер, і мати з дітьми торгувала квітами, щоб вижити. Це дитинство серед хризантем і курчат сформувало його ставлення до землі й простоти, яке він не зрадив навіть на найвищій посаді.
У молодості Мухика спочатку пробував себе в традиційній політиці, але в 1960-х приєднався до руху «Тупамарос» — міської партизанської організації, натхненної кубинською революцією. Вони грабували банки, викрадали політиків і намагалися спровокувати повстання. У сутичках з поліцією його шість разів поранили. Арешти, втечі (одна з них — через тунель разом зі 105 в’язнями) і, нарешті, майже 14 років ув’язнення під час військової диктатури. Більшу частину терміну він провів у підземних одиночних камерах без вікон, де, за його словами, лише диво врятувало його від божевілля.
Після відновлення демократії в 1985 році Мухика вийшов на волю. Разом із товаришами він створив «Рух народного участі» і влився в ліву коаліцію «Широкий фронт». Від депутата до сенатора, потім міністр сільського господарства у 2005–2008 роках. У 2009-му, у 74 роки, він став кандидатом у президенти і переміг у другому турі з 52 % голосів. 1 березня 2010 року він склав присягу не в закритій залі, а на площі перед народом.
Президентство Мухики стало унікальним експериментом. Він відмовився жити в президентському палаці й залишився на своїй фермі в Рінкон-дель-Серо, за 15 кілометрів від Монтевідео. Там він із дружиною Лусією Тополанські вирощував квіти й овочі. На роботу їздив на старому блакитному «Фольксвагені Жук» 1987 року випуску — машині, яку колись подарували друзі. Коли арабський шейх запропонував за неї мільйон доларів, Мухика відмовився: «Мені потрібен автомобіль, щоб возити мою триногу собаку Мануелу». Зі своєї президентської зарплати близько 12 тисяч доларів на місяць він залишав собі приблизно десяту частину, а решту віддавав на соціальні програми та допомогу бідним.
Його стиль життя став світовим феноменом. Журналісти звідусіль приїздили на ферму, щоб побачити президента в светрі й сандалях, який п’є мате і розмовляє про сенс життя. Мухика говорив: «Бідний не той, хто мало має, а той, хто хоче багато». Він критикував споживацьке суспільство, порівнюючи сучасну людину з білкою в колесі, яка біжить за новими речами й втрачає час — найцінніший ресурс. Ці слова звучали особливо переконливо від людини, яка сама жила так, як проповідувала.
За роки його президентства Уругвай пройшов через низку сміливих змін. У 2012 році легалізували аборти на ранніх термінах — перший такий закон у регіоні. У 2013-му узаконили одностатеві шлюби. Того ж року країна стала першою у світі, де повністю регулюється виробництво, продаж і споживання марихуани державою. Паралельно зростала мінімальна зарплата, зміцнювалися профспілки, розвивалася альтернативна енергетика. Рівень бідності знизився з приблизно 18,5 % до 9,7 %, безробіття сягнуло історичних мінімумів. Ці дані підтверджують офіційна статистика Уругваю та міжнародні звіти.
Особисте життя Мухики було нерозривно пов’язане з політикою. Лусія Тополанські, також колишня «тупамаро», стала його супутницею ще в підпіллі. Вони офіційно одружилися лише в 2005 році. Вона була сенаторкою, а пізніше віце-президенткою. Разом вони створювали той самий образ простої пари, яка не зрадила своїх ідеалів. Після закінчення президентського терміну в 2015 році Мухика повернувся на ферму, вирощував квіти й продовжував виступати як моральний авторитет лівих сил Латинської Америки.
У квітні 2024 року лікарі виявили у нього рак стравоходу. Пізніше хвороба поширилася на печінку. У січні 2025-го він відкрито сказав: «Я вмираю. Воїн має право на відпочинок». 13 травня 2025 року, за тиждень до 90-річчя, Хосе Мухика помер у своєму будинку. Президент Уругваю Яманду Орсі оголосив про смерть «товариша Пепе», назвавши його президентом, активістом і вчителем.
Цікаві факти про Хосе Мухику
- Його єдиним цінним майном під час президентства часто називали старий «Фольксваген Жук», який коштував менше двох тисяч доларів.
- На фермі Мухики жили не лише квіти, а й тринога собака Мануела, яку він згадував у більшості інтерв’ю як члена сім’ї.
- Він відмовився від державної охорони й часто з’являвся на вулицях без кортежу, чим шокував протокол.
- У 2014 році його висували на Нобелівську премію миру саме за закон про марихуану.
- Мухика стверджував, що ніколи нікого не вбивав під час партизанської діяльності, хоча й брав участь у збройних акціях.
Після смерті тисячі людей вийшли на вулиці Монтевідео, щоб провести «Пепе» в останню путь. Його труну везли на лафеті від президентського палацу до парламенту, і по всьому маршруту люди залишали квіти, записки й портрети. Для багатьох уругвайців і для світу він залишився доказом того, що політика може бути чесною, а влада — скромною.
Сьогодні, у 2026 році, ім’я Хосе Мухики звучить як нагадування: можна пройти через насильство, самотність підземної камери й спокусу влади — і все одно обрати життя серед квітів, старий автомобіль і розмови про те, що справжнє багатство вимірюється не рахунками, а вільним часом і людською гідністю. Його ферма в Рінкон-дель-Серо стоїть, а слова про споживацтво й простоту продовжують лунати в нових поколіннях політиків і звичайних людей, які шукають інший спосіб жити.
