Авторизація
Все відео
Віктор Венцель відповідь у темі 'Бюджетний процес' у форумі. 03/07/2019

Щодо підготовки та затвердження Бюджетного регламенту проходження бюджетного процесу на місцевому рівні

З метою впорядкування процедур на кожній стадії бюджетного процесу на місцевому рівні для забезпечення завдань і функцій, що здійснюються місцевими органами влади Міністерством фінансів України наказом від 31.05.2019 № 228 затверджено Методичні рекомендації щодо підготовки та затвердження Бюджетного регламенту проходження бюджетного процесу на місцевому рівні.
За рекомендаціями Мінфіну Бюджетний регламент може бути затверджений місцевою державною адміністрацією, виконавчим органом місцевої ради або безпосередньо місцевою радою. Метою затвердження Бюджетного регламенту є визначення основних організаційних засад проходження бюджетного процесу під час складання, розгляду, затвердження, виконання відповідного місцевого бюджету та звітування про його виконання; забезпечення координації та узгодженості дій між усіма учасниками бюджетного процесу; забезпечення прозорості та публічності бюджетного процесу.
На думку Мінфіну у Бюджетному регламенті доцільно врегулювати дії усіх учасників бюджетного процесу на кожній його стадії, зокрема: складання прогнозу місцевого бюджету, проекту місцевого бюджету та підготовки проекту рішення про місцевий бюджет; подання прогнозу місцевого бюджету та проекту рішення про місцевий бюджет на розгляд відповідної місцевої ради; розгляду місцевою радою рішення про місцевий бюджет, у тому числі в частині участі представників місцевого органу виконавчої влади та опрацювання пропозицій до проекту рішення про бюджет, отриманих від місцевої ради; організації та управління виконанням місцевого бюджету, в тому числі в частині затвердження розпису місцевого бюджету та забезпечення його збалансування; внесення змін до рішення про місцевий бюджет; підготовці інформації про виконання місцевого бюджету, поданні квартальних та річного звітів до місцевої ради та участі представників місцевих органів виконавчої влади під час розгляду звітів у раді тощо.
Важливо звернути увагу на те, що для забезпечення ефекту від запровадження Бюджетного регламенту він повинен бути адаптований до умов та особливостей конкретної території. Тобто, Методичні рекомендації Міністерства фінансів не є безумовно безальтернативними, їх слід використовувати з урахуванням процесів та процедур, які притаманні відповідному місцевому бюджету (враховувати конкретні особливості щодо організації роботи з розпорядниками коштів, з депутатами та комісіями місцевої ради, процедур внесення пропозицій до проекту місцевого бюджету, внесення змін до бюджету і т.д.).

Детальніше...

Яких заходів може вжити місцева влада з метою максимізації надходжень плати за землю до місцевих бюджетів ?
Основними резервами збільшення надходжень плати за землю до місцевих бюджетів є такі:
1. Встановлення оптимальних ставок.
Зважаючи на те, що запровадження та встановлення розміру ставок місцевих податків і зборів (в межах, визначених Податковим кодексом) є повноваженнями органів місцевого самоврядування, вони мають реальні можливості впливати на обсяги надходжень плати за землю до відповідних бюджетів.
Згідно з Податковим кодексом України, органами місцевого самоврядування встановлюються ставки земельного податку за земельні ділянки:
грошову оцінку яких проведено (незалежно від місцезнаходження):
- не більше 3% від їх нормативної грошової оцінки;
- для земель загального користування - не більше 1 % від їх нормативної грошової оцінки;
- для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3% та не більше 1% від їх нормативної грошової оцінки;
- не більше 12% грошової оцінки - за земельні ділянки, які перебувають у постійному користуванні суб’єктів господарювання (крім державної та комунальної форми власності).
грошову оцінку яких не проведено (за межами населених пунктів):
- не більше 5% від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по області;
- для сільськогосподарських угідь - не менше 0,3% та не більше 5% від нормативної грошової оцінки одиниці площі ріллі по області.

2. Інвентаризація земель.
Згідно із ст. 35 Закону України “Про землеустрій”, інвентаризація земель проводиться з метою встановлення місця розташування земельних ділянок, їхніх меж, розмірів, правового статусу, виявлення земель, що не використовуються, використовуються нераціонально або не за цільовим призначенням, встановлення кількісних та якісних характеристик земель, необхідних для ведення державного земельного кадастру та ін.
В результаті проведення інвентаризації землі громада села, селища, міста отримує низку переваг, а саме:
• створюється повноцінна база даних про всі земельні ділянки в межах населеного пункту на паперових та електронних носіях. Завдяки цьому, підвищується його інвестиційна привабливість, спрощується пошук потенційних земельних ділянок для інвестора та містобудівних потреб;
• влада отримує можливість організації постійного контролю за використанням земель в населеному пункті;
• виявлення всіх землекористувачів, власників землі зі встановленням меж їх ділянок;
• виявлення земельних ділянок, що не використовуються або використовуються нераціонально, не за цільовим призначенням.

3. Своєчасний перегляд нормативно–грошової оцінки земель.
Нормативна грошова оцінка земельних ділянок проводиться:
• розташованих у межах населених пунктів незалежно від їх
цільового призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років;
• розташованих за межами населених пунктів земельних ділянок
сільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 5-7 років, а несільськогосподарського призначення - не рідше ніж один раз на 7-10 років.
4. Покращення адміністрування орендної плати за землю
• Встановлення адекватних розмірів орендної плати з диференціацією за видами цільового призначення
• Своєчасне внесення змін до договорів оренди у разі зміни нормативно – грошової оцінки земель
• Своєчасне поновлення договорів ( у тому числі відповідно до статті 33 Закону України “ Про оренду землі ”)
• Заміна сторони договору у разі переходу права власності на нерухоме майно
• Відповідність цільового використання земель напрямкам розвитку населеного пункту і як наслідок уникнення втрат орендної плати
• Стягнення заборгованості з орендної плати ( як сторона договору)
• Забезпечення контролю за цільовим використанням земельних ділянок та дотриманням суб'єктами господарювання умов господарювання, які визначені у договорі
• Вжиття заходів щодо своєчасного оформлення договорів оренди
• Реалізація прав на вільні земельні ділянки на торгах

5. Залучення до оподаткування власників нерухомого майна, які використовують земельні ділянки без правовстановлюючих документів.
Згідно із статтею 187 Земельного кодексу України контроль за використанням та охороною земель полягає в забезпеченні додержання органами державної влади, органами місцевого самоврядування, підприємствами, установами, організаціями і громадянами земельного законодавства України. Статтею 189 Земельного кодексу України закріплено, що самоврядний контроль за використанням та охороною земель здійснюється сільськими, селищними, міськими, районними та обласними радами. З огляду на це, в органу місцевого самоврядування слід створити комісію із самоврядного контролю шляхом прийняття рішення сесії, а також комісію з визначення збитків власникам землі та землекористувачам (на підставі рішення виконавчого комітету).
Підставою відшкодування збитків власникам землі та землекористувачам є неодержання доходів за час тимчасового використання земельної ділянки.
Пропонується така послідовність дій:
• Виявлення земельних ділянок, на які відсутні правовстановлюючі документи (джерела: Реєстр нерухомого майна, інформаційні довідки БТІ, інформація стосовно переходу права власності на нерухоме майно (сплата збору за купівлю – продаж нерухомого майна), Єдиний державний реєстр судових рішень тощо)
• Фіксація факту використання земельної ділянки (акт комісії самоврядного контролю, фотофіксація)
• Визначення розміру збитків відповідно до акту комісії визначення розміру збитків
• Затвердження актів комісій рішенням виконкому
• Стягнення коштів у судовому порядку у разі відсутності добровільної сплати.
Слід пам'ятати, що кошти до місцевого бюджету можуть стягуватися лише за земельні ділянки комунальної власності.
6. Скасування необґрунтованих пільг та загальне обмеження пільг.
Податкова пільга - передбачене податковим та митним законодавством звільнення платника податків від обов'язку щодо нарахування та сплати податку та збору, сплата ним податку та збору в меншому розмірі за наявності підстав, визначених п. 30.2 ПКУ. Підставами для надання податкових пільг є особливості, що характеризують певну групу платників податків, вид їх діяльності, об'єкт оподаткування або характер та суспільне значення здійснюваних ними витрат.
7. Продаж прав на земельні ділянки.
Продаж прав дає можливість залучати додаткові кошти оскільки орендна плата за результатами земельних торгів може перевищувати 12 % НГО.
Органу місцевого самоврядування для проведення земельних торгів слід:
1) Підготувати рішення, у якому обов'язково зазначається перелік земельних ділянок або прав на них, які виставляються на аукціон окремими лотами; стартова ціна лотів; строк та інші умови користування земельною ділянкою у разі набуття права користування земельною ділянкою на земельних торгах; особа, уповноважена організатором земельних торгів на укладення договору купівлі-продажу, оренди, суперфіцію, емфітевзису земельної ділянки, яка або право на яку виставляється на земельні торги (визначити ліцитатора).
2) «Сформувати лоти», а саме виготовити, погодити та затвердити проекти землеустрою щодо відведення земельних ділянок; провести державну реєстрацію земельних ділянок; провести державну реєстрацію речових прав на земельні ділянки; отримати витяги про нормативну грошову оцінку земельних ділянок; провести експертну грошову оцінку в разі продажу ділянок; замовлення агрохімічних паспортів (для ділянок с/г призначення, що особливо актуально у процесі передачі земель громадам).
3) Укласти договір з виконавцем земельних торгів, якому протягом 10-ти робочих днів з підписання передати документи та матеріали на лоти.

Детальніше...

Які існують механізми впливу на зарахування ПДФО підприємствами, що розташовані на території громади, до відповідних місцевих бюджетів?
Частина 2 статті 64 Бюджетного кодексу України визначає, що ПДФО, який сплачується юридичною особою (її філією, відділенням, іншим відокремленим підрозділом) чи представництвом нерезидента - юридичної особи, зараховується до відповідного бюджету за їх місцезнаходженням (розташуванням) в обсягах податку, нарахованого на доходи, що виплачуються фізичній особі.
Зазначена норма досить чітко визначає зобов’язання платників податків здійснювати перерахування ПДФО до тих місцевих бюджетів, на території яких розташований суб’єкт господарювання незалежно від організаційно-правової форми. Тобто, неважливо, чи це є юридична особа, чи її відокремлені підрозділи без створення юридичної особи (філія, представництво, відділення, цех, виробничий підрозділ і т.п.) – сплата податку повинна здійснюватися виключно за місцем їх фактичного територіального розміщення.
Пунктом 63.3. статті 63 ПКУ передбачено, що платники податків підлягають реєстрації або взяттю на облік у контролюючих органах за місцезнаходженням юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, місцем проживання особи (основне місце обліку), а також за місцем розташування (реєстрації) їх підрозділів, рухомого та нерухомого майна, об'єктів оподаткування або об'єктів, які пов'язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність (неосновне місце обліку). Тут же встановлено, що платник податків зобов’язаний стати на облік у відповідних контролюючих органах за основним та неосновним місцем обліку.
Пунктом 168.4.3. статті 168 ПКУ визначено, що суми податку на доходи, нараховані відокремленим підрозділом на користь фізичних осіб, перераховуються до відповідного бюджету за місцезнаходженням такого відокремленого підрозділу. У разі, якщо відокремлений підрозділ не уповноважений нараховувати (сплачувати) податок на доходи фізичних осіб за такий відокремлений підрозділ, усі обов’язки податкового агента виконує юридична особа. Податок на доходи, нарахований працівникам відокремленого підрозділу, перераховується до відповідного бюджету за місцезнаходженням такого відокремленого підрозділу.
Також абзацом другим підпункту «б» пункту 176.2. статті 176 ПКУ Податкового кодексу передбачено, що у разі, якщо відокремлений підрозділ юридичної особи не уповноважений нараховувати, утримувати і сплачувати (перераховувати) податок до бюджету, податковий розрахунок (ф.№1ДФ) у вигляді окремого витягу за такий підрозділ подає юридична особа до контролюючого органу за своїм місцезнаходженням та надсилає копію такого розрахунку до контролюючого органу за місцезнаходженням такого відокремленого підрозділу в установленому порядку.
Статтею 64 ГКУ визначено порядок організації структури підприємств, відповідно до якої підприємство може складатися з виробничих структурних підрозділів (виробництв, цехів, відділень, дільниць, бригад, бюро, лабораторій тощо), а також функціональних структурних підрозділів апарату управління (управлінь, відділів, бюро, служб тощо).
Згідно з пунктом 63.3 статті 63 ПКУ з метою проведення податкового контролю платники податків підлягають реєстрації або взяттю на облік в контролюючих органах за місцезнаходженням юридичних осіб, відокремлених підрозділів юридичних осіб, місцем проживання особи (основне місце обліку), також за місцем розташування (реєстрації) їх підрозділів, рухомого та нерухомого майна, об’єктів оподаткування або об’єктів, які пов’язані з оподаткуванням або через які провадиться діяльність (неосновне місце обліку) у порядку, встановленому наказом Міністерства фінансів України від 09.12.2011 № 1588 «Про затвердження Порядку обліку платників податків і зборів» із змінами та доповненнями (далі – Порядок).
Так, підпунктом 7.1 пункту 7 Порядку визначено, якщо відповідно до законодавства в платника податків, крім обов’язків щодо подання податкових декларацій (розрахунків, звітів) та/або нарахування, утримання або сплати (перерахування) податків, зборів на території адміністративно-територіальної одиниці за своїм місцезнаходженням, виникають такі обов’язки на території іншої адміністративно-територіальної одиниці, то такий платник податків зобов’язаний стати на облік за таким неосновним місцем обліку у відповідному контролюючому органі.
Враховуючи викладене вище, ПДФО підлягає сплаті до відповідного місцевого бюджету за місцезнаходженням (розташуванням) власних або орендованих приміщень (будівель) в різних регіонах України, в яких працюють наймані працівники такого суб’єкта господарювання, незважаючи на відсутність у такого суб’єкта господарювання відокремлених структурних підрозділів.
Рекомендований порядок дій
• Виявлення відповідних підрозділів або структурних одиниць (ПАТ “Укртелеком”, ДП “Укрпошта”, підрозділи банків та торгових підприємств).
• Звернення до ДФС України з конкретним зазначенням назви підприємства та даних стосовно підрозділу.
• Після надходження офіційного листа ДФС України щодо обов’язку сплати ПДФО за місцезнаходженням майна, підрозділу тощо – звернення до територіального підрозділу ДФС та відповідного платника з пропозицією врегулювати порядок сплати відповідно до чинного законодавства.
• У разі відсутності відповідних дій – звернення до суду з позовом до платника щодо забезпечення дотримання вимог ПКУ та БКУ.

Детальніше...

Віктор Венцель створено нову тему ' Гендерно орієнтоване бюджетування' у форумі. 27/06/2019

В Україні в бюджетний процес імплементуються гендерні аспекти.
Врахування інтересів, потреб, можливостей та досвіду різних груп жінок та чоловіків у всіх сферах життєдіяльності суспільства лежить в основі ґендерно-чутливої політики країни. Одним із дієвих інструментів впровадження ґендерно-чутливої політики є ґендерно-орієнтоване бюджетування (ҐОБ).
Гендерне бюджетування дозволяє проаналізувати та переформатувати доходи та видатки таким чином, щоб потреби громади, як жінок, так і чоловіків з різних соціальних та вікових категорій, були відповідно представлені в статтях видатків бюджету.
Завдання гендерного бюджетування: визначити дискримінуючі положення для реалізації рівних можливостей чоловіків і жінок; забезпечити врахування та облік гендерного аспекту на всіх стадіях бюджетного процесу, як на державному, так і на місцевому рівнях.
Завдання інтеграції гендерного підходу у бюджетний процес: підвищити якість послуг для різних груп жінок і чоловіків, оскільки вибудовуються чіткі орієнтири на конкретну особу споживача; врахувати потреби й інтереси жінок та чоловіків залежно від віку, місця проживання та інших індивідуальних особливостей; підвищити темпи економічного розвитку і скорочення бідності; сприяти ефективному використанню державних, місцевих та інших ресурсів.
Міністерством фінансів України наказом від 02.01.2019 № 1 затверджено Методичні рекомендації щодо впровадження та застосування гендерно орієнтованого підходу в бюджетному процесі.
Методичними рекомендаціями визначено дефініції, що використовуються в гендерно орієнтованому бюджетуванні:
- Гендерні аспекти – специфічні соціальні, культурні, економічні, політичні та інші характеристики умов життя та потреб жінок і чоловіків.
- Гендерно орієнтований підхід у бюджетному процесі – врахування гендерних аспектів на усіх стадіях бюджетного процесу та висвітлення у відповідних бюджетних документах цілеспрямованості на забезпечення рівних прав і можливостей жінок і чоловіків (гендерної рівності).
- Гендерно чутлива бюджетна програма – бюджетна програма, яка враховує гендерний аспект і містить кількісні та якісні характеристики щодо цілеспрямованості на забезпечення гендерної рівності: зменшення гендерних розривів, усунення гендерної дискримінації, послаблення негативних чи посилення позитивних тенденцій у відповідній сфері/галузі з точки зору забезпечення гендерних потреб та задоволення гендерних інтересів.
- Гендерний аналіз передбачає здійснення аналізу програм, що фінансуються з бюджету та оцінка того наскільки їх заходи задовольняють потреби різних груп жінок та чоловіків.
Метою гендерного аналізу бюджетної програми є визначення рівня забезпечення потреб та задоволення інтересів жінок і чоловіків та/або їх груп у процесі реалізації бюджетної програми, а також виявлення у відповідній галузі гендерних розривів, гендерної дискримінації та причин їх виникнення.
Під час проведення гендерного аналізу необхідно з’ясувати:
- Який бюджет виділено на програму і на які напрями діяльності він витрачається?
- Яке становище жінок та чоловіків (різних груп) у галузі відповідної програми?
- Які інтереси, потреби та пріоритети цих груп жінок та чоловіків?
- Чи існують відмінності у становищі жінок та чоловіків, які слід узяти до уваги?
- Які існують прояви гендерної нерівності у даній галузі?
- Чи включені до програми конкретні цілі стосовно посилення гендерної рівності або цілі, конкретно орієнтовані на поліпшення становища жінок або чоловіків?
За результатами гендерного аналізу бюджетної програми можуть бути зроблені висновки щодо:
- наявності та якості даних, необхідних для проведення гендерного аналізу бюджетної програми;
- наявності та якості інформації та показників бюджетної програми, що висвітлюють гендерний аспект;
- відповідності бюджетної програми взятим Україною зобов’язанням щодо гендерної рівності, вимогам нормативно-правових актів, які містять
- інформацію про гендерну рівність, в тому числі її відповідності завданням стратегічних і програмних документів держави з гендерних питань;
- стану врахування у бюджетній програмі гендерних аспектів;
- виявлених гендерних розривів, гендерної дискримінації, негативних тенденцій при забезпеченні потреб та задоволенні інтересів жінок, чоловіків та/або їх груп;
- забезпечення справедливого та неупередженого розподілу бюджетних коштів при плануванні та виконанні бюджетної програми, наданні публічних послуг.

Детальніше...

На тренінгу ми розбирали різні механізми: ті, які закріплені на законодавчому рівні саме для використання органами місцевого самоврядування; які орієнтовані на органи виконавчої влади, але їх також за бажанням можна використовувати на рівні місцевого самоврядування; які, скажімо так, не закріплені на законодавчому рівні, але можна їх задіювати для підвищення, зокрема, активності громадян. Коли ми говоримо про ті, які передбачені саме для ОМС, то це: громадські слухання, загальні збори громадян, місцеві ініціативи. Якщо говрити саме про них, то тут в першу чергу необхідно сказати, що їх аналіз дозволяє зробити певні висновки щодо мети їх застосування. Для прикладу, в ідеальному варіанті місцеві ініативи використовуються тоді, коли серед громадськості вже є певна ідея як вирішити те чи інше питання місцевого значення, але для цього необхідне рішення ради. Тоді вимальовується два варіанти дій громадськості (як показує практика): або представники громадськості самостійно готують відповідний проект рішення ради або звертаються до відповідних органів ради, щоб їх фахівці допомогли у підготовці такого проекту рішення (один і одний варіант застосовуються у повному дотриманні положення про місцеві ініативи, яке має бути затверджено рішенням ради). Нагадаю, що в ст. 9 Закону України "Про місцеве самоврядування в Україні" зазначається, що "Члени територіальної громади мають право ініціювати розгляд у раді (в порядку місцевої ініціативи) будь-якого питання, віднесеного до відання місцевого самоврядування". Якщо ж говорити про загальні збори громадян чи громадські слухання, то цей інструмент, як правило, задіюється тоді, коли необхідно винести на розгляд громадські якесь питання місцевого значення, з'ясувати її думку, щоб в подальшому прийняти відповідне рішення з урахуванням такої думки. Тут доречним буде як приклад навести питання ліквідації/реорганізації школи в населенному пункті. Перш ніж це зробити (прийняти відповідне рішення) резонно провести громадські слухання, скласти відповідні документи за результатами його проведення і лише потім приймати рішення. Пібиваючи підсумок, можна сказати, що радою можуть задіюватися всі можливі інструменти народовладдя, але щоб вони мали практичну цінність, в першу чергу необхідно попіклуватися про закріплення механізмів їх використання: регламентування в Статуті чи затвердження рішеннями ради окремих положень. Більше того, зміст таких положень має бути зрозумілим пересічному громадянину і він має бути простим для застосування. Ну це, звісно тоді, коли ОМС хочуть, щоб такі інструменти працювали у них в громаді, а не існували лише для "галочки".

Детальніше...

На ім'я депутата міської ради надійшов запит на інформацію, де журналісти просять пояснити, чому його публічна позиція суперечить його голосуванню на сесії міськради щодо виділення земельної ділянки під будівництво торгових приміщень та його родинні зв'язки із представником забудовника. Проте депутат відмовляється надавати таку інформацію та у будь-який спосіб коментувати своє рішення. Чи є відмова депутата міської ради надати публічну інформацію за запитом на інформацію правомірною? Яка є відповідальність за таку відмову?

Відповідаючи на запитання одразу необхідно звернути увагу на один момент: запитувач оперує такими поняттями як «запит на інформацію» та «публічна інформація», застосовуючи їх у прив’язці до депутата місцевої ради. Це неправильно і зараз поясню чому.
Одне й інше визначення містяться в Законі України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон про доступ до інформації). Отже, згідно з вказаним законодавчим актом:
запит на інформацію - це прохання особи до розпорядника інформації надати публічну інформацію, що знаходиться у його володінні (ст. 19 Закону про доступ інформації);
публічна інформація - це відображена та задокументована будь-якими засобами та на будь-яких носіях інформація, що була отримана або створена в процесі виконання суб'єктами владних повноважень своїх обов'язків, передбачених чинним законодавством, або яка знаходиться у володінні суб'єктів владних повноважень, інших розпорядників публічної інформації, визначених цим Законом (ст. 1 Закону про доступ до інформації).
Аналіз вказаних визначень дає всі підстави говорити про наступне:
- запит на інформацію (в межах Закону про доступ до інформації) може бути надано саме розпоряднику інформації;
- запитуватися має публічна інформація.
Йдемо далі і визначимося з тим, хто ж є розпорядником інформації в розумінні Закону про доступ до інформації. Для цього необхідно звернутися до ст. 13 цього законодавчого акта, в якій зазначається, що розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:
1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання;
2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;
3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;
4) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
До розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють:
1) інформацією про стан довкілля;
2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;
3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян;
4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).
Серед вказаного вище переліку депутати місцевих рад відсутні. Отже депутат місцевої ради не є розпорядником інформації, як наслідок, він не є суб’єктом, якому можуть бути адресовані запити на інформацію. Таким чином, розуміємо, що будь-який вид відповідальності до депутата місцевої ради не може бути застосовано.
В той же час, можна припустити, що журналісти, які ставили вказане запитання, неправильно його сформулювали і йшлося не про запит на інформацію, а про звичайне звернення. В такій ситуації маємо звернутися до Закону України від 02.10.1996 № 393/96-ВР «Про звернення громадян» (далі – Закон про звернення). І знову ж таки варто почати з визначення «звернення громадян». Під зверненнями громадян слід розуміти викладені в письмовій або усній формі пропозиції (зауваження), заяви (клопотання) і скарги. Також не менш важливим є розібратися з колом суб’єктів, яким можуть бути адресовані такі звернення в межах Закону про звернення. Відповідь міститься в ст. 1 вказаного законодавчого акта, в якій зазначається, що громадяни України мають право звернутися до органів державної влади, місцевого самоврядування, об'єднань громадян, підприємств, установ, організацій незалежно від форм власності, засобів масової інформації, посадових осіб відповідно до їх функціональних обов'язків із зауваженнями, скаргами та пропозиціями, що стосуються їх статутної діяльності, заявою або клопотанням щодо реалізації своїх соціально-економічних, політичних та особистих прав і законних інтересів та скаргою про їх порушення. Як бачимо, серед означеного переліку депутати місцевих рад відсутні, з чого робимо висновок, що на депутатів рад не розповсюджуються положення Закону про звернення. І знову це не все…
Слід згадати ще про один важливий законодавчий акт – Закон України від 11.07.2002 № 93-IV «Про статус депутатів місцевих рад» (далі – Закон про статус депутатів), якого мають дотримуватися під час здійснення своєї депутатської діяльності всі депутати місцевих рад. Так от, в ст. 12 цього Закону зазначається, що депутат місцевої ради розглядає пропозиції, заяви і скарги громадян, які надійшли до нього, вживає заходів до їх своєчасного, обґрунтованого вирішення; вивчає причини, які породжують скарги громадян, і вносить свої пропозиції щодо їх усунення до органів місцевого самоврядування, до місцевих органів виконавчої влади, підприємств, установ і організацій, об'єднань громадян; систематично веде прийом громадян. Як бачимо, депутат наділений функцією розглядати заяви, скарги, пропозиції громадян. В той же час слід відмітити, що Закон про статус депутатів не конкретизує строк, протягом якого депутат має розглянути ту ж заяву та надати відповідь громадянину. Більше того, не йдеться у вказаному законодавчому акті і про відповідальність за ненадання відповіді на заяву.
Аналізуючи все зазначене вище, можна констатувати, що жоден нормативно-правовий акт не містить чітких вимог, які б зобов’язовували депутатів місцевих рад в певні строки надавати відповіді на звернення. Крім того звертаю увагу на те, що всі згадані мною законодавчі акти передбачають можливість звернення саме громадянами. В запитанні ж йдеться про запит (а можливо, звернення) журналіста, як представника, скоріш за все, певної юридичної особи, а це вже інша історія…

Детальніше...

Особливості середньострокового бюджетного планування в 2019 році.

Відповідно до Закону України від 06.12.2018 № 2646 «Про внесення змін до Бюджетного кодексу України щодо запровадження середньострокового бюджетного планування» в Україні запроваджено середньострокове бюджетне планування на рівні місцевих бюджетів. Разом із цим, для забезпечення належної підготовки до запровадження повноцінного середньострокового планування, запровадження відповідних процедур та адаптації управлінських процесів у Бюджетному кодексі передбачено застосування у 2019 році окремої процедури. Відповідно до пункту 49 Прикінцевих та перехідних положень Бюджетного кодексу у 2019 році місцеві державні адміністрації, виконавчі органи відповідних місцевих рад складають та схвалюють прогнози відповідних місцевих бюджетів на 2021 і 2022 роки відповідно до прогнозних та програмних документів економічного і соціального розвитку України та відповідної території, а також з урахуванням Бюджетної декларації, схваленої у 2019 році. Прогноз місцевого бюджету на 2021 і 2022 роки подається до відповідних місцевих рад разом з проектом рішення про місцевий бюджет на 2020 рік. Тобто, при формуванні місцевих бюджетів на 2020 рік не застосовуються вимоги пункту 5 статті 751 Бюджетного кодексу щодо необхідності складання і подання прогнозу місцевого бюджету до виконавчих органів відповідних місцевих рад до 15 серпня 2019 року.


Детальніше...

Сергій shared a video in group. 17/06/2019

Вітаю з Трійцею! Щасливих Зелених свят!

Сергій shared a video in group. 12/06/2019

Микола Княжицький запрошує на форум VIA CARPATIA

Найголовніша культурна подія цього літа - міжнародний форум VIA CARPATIA. 14-16 червня. Верховина, Івано-Франківська обл Деталі на сайті...

Питання регулювання містобудування продовжується удосконалюватися.
А саме, з 1 липня почне діяти експериментальний порядок з присвоєння адрес об’єктам будівництва та об’єктам нерухомого майна.
Детальніше за посиланням.

Детальніше...

Відповідь буде залежати в першу чергу від того, чи належить інформація, про яку просило інтеренет-видання, до інформації, яка становить суспільний інтерес. На жаль Закон України "Про доступ до публічної інформації" не містить визнаннячення "інформація про сусіпільний інтерес". Тим не менш Закон України "Про інформацію" може нам дати певне уявлення про те, а яка ж інформація відноситься до інформації, що становить суспільний інстерес. Так, зокрема, в ст. 29 Закону України "Про інформацію" зазначається, що предметом суспільного інтересу вважається інформація, яка свідчить про загрозу державному суверенітету, територіальній цілісності України; забезпечує реалізацію конституційних прав, свобод і обов'язків; свідчить про можливість порушення прав людини, введення громадськості в оману, шкідливі екологічні та інші негативні наслідки діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб тощо. Якщо не вдаватися в подробиці та не з'ясовувати, з якою метою заптувач бажав отримату вказану інформацію, за загальними правилами її можна віднести до інформації, яка становить суспільний інтерес. Таким чином, можемо вважати неправомірною вимогу розпорядника інформації про здійснення запитувачем оплати копіювання сторінок такої інформації. Слід зазначити, ст. 21 Закону України "Про доступ до публічної інформації" визначено, що при наданні особі інформації, що становить суспільний інтерес, плата за копіювання та друк не стягується. Також слід відмітити, що на практиці доволі часто вникають складнощі з віднесенням інформації до тієї, яка містить суспільний інтерес. Якщо говорити про судові справи, то в кожній окремій справі, наприклад, про відмову в надані інформації, суд визначає, чи є інформація такою, що становить суспільний інтерес, чи ні. Так, у Постанові пленуму Вищого адміністративного суду України від 29.09.2016 № 10 «Про практику застосування адміністративними судами законодавства про доступ до публічної інформації» міститься перелік орієнтовних підстав, які дають змогу визначити, становить така інформація суспільний інтерес чи ні. Отже, інформація може вважатись суспільно необхідною, якщо її поширення сприяє: 1) дискусії з питань, що хвилюють суспільство чи його частину; необ-хідності роз’яснення питань, які важливі для актуальної суспільної дискусії; 2) з’ясуванню та розумінню причин, які лежать в основі рі-шень, які приймає державний орган, орган місцевого самоврядування, його службова чи посадова особа; 3) посиленню підзвітності і підконтрольності влади суспільству загалом, у тому числі шляхом забезпечення прозорос-ті процесу підготовки і прийняття владних рішень; 4) дієвому контролю за надходжен-ням та витрачанням публічних коштів, роз-порядженням державним або комунальним майном, розподіленням соціальних благ; 5) запобіганню розтраті, привласненню публічних коштів і майна, запобіганню незаконному особистому збагаченню публічних службовців; 6) захисту навколишнього середовища, виявленню завданої або можливої шкоди екології, обізнаності суспільства про справжній стан довкілля та чинники, які на нього впливають; 7) виявленню ризиків для здоров’я людей, для громадської безпеки і порядку, запобігання їм та їх наслідкам; 8) виявленню шкідливих для людини наслідків діяльності (бездіяльності) фізичних або юридичних осіб; 9) інформуванню про діяльність органів публічної влади (державних органів, органів місцевого самоврядування), про їхні внутрішні правила, організацію роботи тощо; 10) інформуванню про діяльність та поведінку публічних осіб, тобто осіб, які обіймають посади публічної служби та/або користуються публічними ресурсами, а також, у ширшому значенні, осіб, які віді-грають певну роль у громадському житті – в політиці, економіці, мистецтві, соціальній сфері, спорті чи у будь-якій іншій сфері; 11) викриттю недоліків у діяльності органів публічної влади, їхніх працівників; 12) виявленню порушень прав людини, зловжи-вання владою, корупційних правопорушень, неетичної поведінки публічних службовців, невиконання (чи неналежного, недбалого виконання) ними своїх обов'язків, дискримі-нації за будь-якою ознакою; 13) інноваціям, науковим дослідженням; 14) економічному розвитку, підприємницькій діяльності, інвестиціям; 15) виявленню фактів уведення громадськості в оману.

Детальніше...

Відповідь буде доречно почати зі з’ясування питання належності постійної комісії ради до колегіальних суб’єктів владних повноважень.
Отже, відповідно до п. 2 ч. 1 ст. 12 Закону України від 13.01.2011 № 2939-VI «Про доступ до публічної інформації» (далі – Закон про доступ до публічної інформації) до суб’єктів відносин у сфері доступу до публічної інформації віднесено розпорядників інформації, до яких, в свою чергу, цей же законодавчий акт відносить суб'єктів, визначених у його статті тринадцятої. Слід вказати, що ст. 13 Закону про доступ до публічної інформації розпорядниками інформації для цілей цього Закону визнаються:
1) суб'єкти владних повноважень - органи державної влади, інші державні органи, органи місцевого самоврядування, органи влади Автономної Республіки Крим, інші суб'єкти, що здійснюють владні управлінські функції відповідно до законодавства та рішення яких є обов'язковими для виконання;
2) юридичні особи, що фінансуються з державного, місцевих бюджетів, бюджету Автономної Республіки Крим, - стосовно інформації щодо використання бюджетних коштів;
3) особи, якщо вони виконують делеговані повноваження суб'єктів владних повноважень згідно із законом чи договором, включаючи надання освітніх, оздоровчих, соціальних або інших державних послуг, - стосовно інформації, пов'язаної з виконанням їхніх обов'язків;
4) суб'єкти господарювання, які займають домінуюче становище на ринку або наділені спеціальними чи виключними правами, або є природними монополіями, - стосовно інформації щодо умов постачання товарів, послуг та цін на них.
Крім того згідно з ч. 2 ст. 13 Закону про доступ до публічної інформації до розпорядників інформації, зобов'язаних оприлюднювати та надавати за запитами інформацію, визначену в цій статті, у порядку, передбаченому цим Законом, прирівнюються суб'єкти господарювання, які володіють:
1) інформацією про стан довкілля;
2) інформацією про якість харчових продуктів і предметів побуту;
3) інформацією про аварії, катастрофи, небезпечні природні явища та інші надзвичайні події, що сталися або можуть статися і загрожують здоров'ю та безпеці громадян;
4) іншою інформацією, що становить суспільний інтерес (суспільно необхідною інформацією).
Якщо проаналізувати вище наведене, то можна зробити висновок, що постійна комісія міської ради з питань комунальної власності, землі і приватизації не належить:
по-перше – до суб’єктів владних повноважень і як наслідок не є колегіальним суб’єктом владних повноважень;
по-друге – до розпорядників інформації в розумінні Закону про доступ до публічної інформації.
Продовжуючи свою думку, хочу сказати, що до «колегіальних суб’єктів владних повноважень» не можна віднести робочі органи суб’єктів владних повноважень, наприклад, ті ж самі постійні комісії місцевих рад, а також консультативно-дорадчі органи, що створюються при суб’єктах владних повноважень. Такі органи не є суб’єктами владних повноважень.
В підтвердження своєї думку додатково також наведу визначення «суб'єкт владних повноважень», яке наводить і Закон України від 02.10.1992 № 2657-XII «Про інформацію» (далі – Закон про інформацію). Отже, до суб’єктів владних повноважень вказаний законодавчий акт як, власне, і Закон про доступ до публічної інформації, відносить орган державної влади, ОМС, інший суб'єкт, що здійснює владні управлінські функції відповідно до законодавства, у тому числі на виконання делегованих повноважень.
Як бачите, до перелічених суб’єктів знову ж таки не можна віднести постійні комісії. Для того, щоб кінцево вилучити постійні комісії з числа суб’єктів владних повноважень, давайте розглянемо, хто ж є суб’єктом, який здійснює владні управлінські функції. Ця категорія суб’єктів власних повноважень наводиться як у визначенні, наданому Законом про доступ до публічної інформації, так і Законом про інформацію.
Слід зазначити, що законодавство України не містить визначення поняття «владні управлінські функції». У науковій літературі також відсутнє його однозначне розуміння. Втім до владних управлінських функцій прийнято відносити серед інших: розгляд і вирішення різного роду адміністративних питань за зверненнями приватних (фізичних та юридичних) осіб, у тому числі надання різних, в тому числі, адміністративних послуг у вигляді дозвільно-ліцензійних, реєстраційних та інших подібних дій. Також деякі науковці схильні до того, що під владними управлінськими функціями слід розуміти будь-які владні повноваження у рамках, в тому числі, місцевого самоврядування, що не відносяться до законодавчих повноважень та повноважень здійснювати правосуддя. В свою чергу, під владними повноваженнями, як правило, розуміють законне право приймати рішення, віддавати накази і розподіляти ресурси для досягнення бажаних організаційних результатів. Постійні комісії не наділені владними повноваженням.
Нагадаю, що статус постійних комісій регламентований ст. 47 Закону України від 21.05.1997 № 280/97-ВР «Про місцеве самоврядування в Україні». Так, частиною другою цієї статті визначено, що постійні комісії ради є органами ради, що обираються з числа її депутатів, для вивчення, попереднього розгляду і підготовки питань, які належать до її відання, здійснення контролю за виконанням рішень ради, її виконавчого комітету. Крім того, в частині четвертій вказаної статті зазначено, що постійні комісії за дорученням ради або за власною ініціативою попередньо розглядають проекти програм соціально-економічного і культурного розвитку, місцевого бюджету, звіти про виконання програм і бюджету, вивчають і готують питання про стан та розвиток відповідних галузей господарського і соціально-культурного будівництва, інші питання, які вносяться на розгляд ради, розробляють проекти рішень ради та готують висновки з цих питань, виступають на сесіях ради з доповідями і співдоповідями. Аналіз перелічених завдань постійних комісій підтверджує, на моє переконання, думку про те, що постійні комісії є такими собі робочими (допоміжними) органами ради і ні в якому разі знову ж таки не є суб’єктами владних повноважень. Отже, якщо розглядати право доступу громадян до засідань постійних комісій як до колегіальних суб’єктів владних повноважень через призму Закону про доступ до публічної інформації, то можна говорити про те, що саме на засідання такого органу таке право не гарантується вказаним законодавчим актом.
Водночас це не означає, що доступ до засідань цих колегіальних утворень не може гарантуватися іншими законами чи підзаконними актами. За загальним правилом, засідання колегіальних суб’єктів владних повноважень є відкритими для вільного відвідування громадянами, журналістами, представниками громадських організацій. Закон передбачає можливість обмеження доступу громадськості на такі засідання у випадках, передбачених законодавством.

Детальніше...

Сергій shared a video in group. 04/06/2019

Антикорупційне законодавство: зрозуміти та...

28 травня відбувся вебінарі з антикорупційного законодавства. Розглянуті питання: - антикорупційні вимоги, заборони та обмеження, - адміністративні...

Префект

Децентралізація

Навіщо змінювати Конституцію у частині децентралізації